Розділ 1

Теплий вечір м’яко, але невблаганно огортав прозорим смерком усю долину Великої ріки, а з нею і маєток фараонового управителя, котрий, проте, наче щосили намагався відсунути прихід ночі.

Простір був досі сповнений тихого гомону людських голосів, у який впліталося, якщо дуже добре прислухатися, ледь чутне тріскотіння смолоскипів. За кілька років уже стало звичкою для мешканців обійстя вечорами збиратися у дворі, хоча ніхто би тепер і не згадав, як усе почалося. Чи то дівчата з пряжею знудилися в кімнатах, чи то матері не витримали галасу своїх дітей у чотирьох стінах, чи просто якось вечір випав такий задушливий, що годі було й думати провести його не просто неба, — але настав день, коли ніхто й не подумав би дивуватися такому звичаю. Так наче він був тут віддавна, і старий маєток сам наклав свої закони на тих, хто поселився в ньому дев’ять років тому.

Так само непомітно, як і цей новий порядок, у маєтку з’явилися діти і додали йому свого, нового гомону. Більші й менші, панські й челядські, за дня вони розбігалися у своїх, іноді вже недитячих справах: доручення з відерцями, мітлами й ганчірками, вчителі з табличками, похвалою й прочуханками, а деякі навіть подовгу зникали з маєтку, щоб навчатися ремесла у якогось міського майстра чи майстрині.

Однак вечір усе одно збирав їх докупи на простелених долі ряднинах, де вони вовтузилися, мов ті кошенята, хихотіли, зойкали, дражнилися, вихоплювали незлобивого потиличника в старших — і байдуже, своїх батьків чи чужих — і всіляко намагалися відсунути ту мить, коли невблаганний дорослий голос скаже: «Усе. Час спати».

І голос уже був напоготові, бо господиня зі свого улюбленого затишного куточка трохи осторонь, де вона, як зазвичай, сиділа, зручно спершись на чоловіка, знайшла поглядом старшу служницю Мер і вже майже дала їй німий наказ відіслати малечу до ліжок.

Але вона трохи запізнилася, бо з купки дітей раптом долинув голосок:

— Дідусю Бебі, а розкажи казку!

Хор решти голосів негайно долучився:

— Так, казку! Ти давно вже нам нічого не розказував!

Управитель маєтку Бебі звів очі до неба і зітхнув.

— Мучите мене, старого, а я ж цілий день був на ногах.

— То розказуй сидячи, — порадило котресь дитя. Двором прокотилася тиха хвиля сміху.

Бебі й собі хихотнув, всідаючись зручніше між малими. Склав руки на животі, випростав спину і неквапом почав:

— Якось вирушив я до мідних копалень володаря…

Серед найменших слухачів залунали недовірливі вигуки.

— Цить, дрібното, бо нічого більше не скажу!

— Дідусь Бебі вдає когось іншого, — впевнено озвалася одна зі старших дівчаток. — Ми теж часом так граємося. Вибач, дідусю, ми сидітимемо тихо.

— Ну дивіться мені, — награно буркнув Бебі. — Отже, вирушив я до мідних копалень володаря. Спустився я до моря на кораблі довжиною у сто двадцять ліктів, ширина його сорок ліктів, добірних моряків на ньому сто двадцять зі всього краю.

По слухачах прокотився нетерплячий стогін. Аснат відвернулася і сховала обличчя на грудях у чоловіка, трусячись від сміху. Казки Бебі бавили як малечу своїми несподіваними викрутами, так і дорослих його неповторним оповідацьким хистом.

Бебі зробив паузу й уважно обвів поглядом дітей. Усі чемно мовчали.

— Так от, хоч і передбачили ті хвацькі моряки бурю ще до того, як вона налетіла, але буря наздогнала нас, перш ніж ми дісталися землі. Ось здійнявся вітер, і подвоїв він хвилю у вісім ліктів…

Тут уже й Йосип не витримав і засміявся просто у волосся дружини.Решта дорослих теж ледь стримувалися, бачачи вирази на личках дітей у мерехтливому світлі.

А розповідь бігла далі:

— Проплив я крізь ту хвилю, тримаючись за щоглу. Тоді загинув наш корабель з усіма, хто був на ньому, до єдиного, а мене викинуло на острів хвилями моря.

Тиша стояла аж наче густа. Діти завмерли на своїй ряднині, ловлячи кожне слово. Аснат бачила, як хтось із меншеньких тихенько заліз у саму теплу середину, поміж старших товаришів, наче шукаючи прихистку.

— Прекрасний був той острів: росли там і фіги, й виноград, овочі всякі чудові, огірки й цибуля, подібні до тих, що й ми тут вирощуємо, у воді кишіла риба, а в повітрі носилися птахи, і не було такого, чого б мені бракувало. А однаково довго лежав я під покровом дерев; обіймав я тінь, і сам я був, маючи супутником тільки власне серце.

Те, що відчула Аснат, було навіть не вповні рухом — ледь вловима зміна від легкості до напруги, так наче той, хто сидів за нею, наготувався прийняти виклик; ледь глибше за звичайний подих зітхання, що ворухнуло волосся в неї на потилиці.

Вона не обернулася, натомість сягнула рукою назад і просто поклала долоню Йосипу на спину. Коли нарешті підвела погляд на нього, він дивився вперед, кудись понад головами дітей, де вже згусла темрява.

— А це як?

Дзвінкий дитячий голосок, байдужий до всіх дорослих споминів, просто хотів знати.

— А отак, — сказав Бебі, підкликаючи дівчинку ближче і вказуючи їй на груди. — Поклади руку собі отут — відчуваєш, як б’ється? Ото так і я — тільки його мав за супутника на тім острові.

— Який же з нього супутник, якщо воно в тебе всередині?

— Часом і такого мусить вистачити, дитино, — всміхнувся Бебі. — Сідай і слухай далі.

***

Нічний вітерець ледь ворушив вогники простих глиняних ламп, які слуги встигли завбачливо запалити, перш ніж вони піднялися на дах. Одна чи то встигла згаснути, чи про неї забули; Аснат, кинувши коротке «зараз», попрямувала до лампи і взялася запалювати її від сусідньої.

Йосип сів на краєчок ліжка, спостерігаючи. Ось вона схилилася до лампи, перевіряючи, чи не втонув лляний гніт; ось обережно поправила його, взяла в обидві руки по лампі, згаслу й запалену, і невдовзі у неї в руках танцювали вже два хисткі вогники. Жовтогаряче світло огорнуло її, чіпляючись за ніжні лінії обличчя, короткі кучері, м’які обриси тіла, прошиваючи наскрізь тонкий льон вбрання. Не було стін, куди те світло могло впасти, і тому воно неначе все зібралося на делікатній жіночій постаті на краю даху.