Глава двадцять четверта. Перенесення.

    Запітуя прокинулась з єдиним питанням в голові, яке мучало її вже кілька годин - що за фігня тоді сталась, коли Варрив торкнувся її?

    Не встигла дівчина прокинутись, як в голові знову почало роїтись надто багато думок. То був просто план Варрива, щоб збити її з пантелику? Але навіщо? Вони навіть не бачились ніколи, що вже про розмови казати! Або може просто зробити вигляд, що він не такий вже й поганий? Теж як варіант. Може, він просто хотів її про щось попередити але щось їй сказати? Але що? І чому таким дивним способом? Та й чому тоді він зник?

   Лургеру дівчина поки вирішила не розповідати про те, що сталось. Вона й сама не до кінця розуміла, що взагалі сталось. Та й небезпечно це було робити - надто цікава ситуація вийшла. Тим паче якщо враховувати, що Лургер став великим. Може, це якось вплине на ту інформацію, яку отримав хлопець. Все ж, всяке буває, і хлопець насправді не великий, а його просто візьмуть під контроль, щоб дізнатись потрібну інформацію.

    Схоже, Варрив без проблем може переміщатися між іграми. Принаймні, заходити у сни гравців. Значить, треба варити з some evolution. Можливо, тоді чоловікові буде важче знайти Запітую. А сама дівчина до того часу встигне хоч щось придумати, або впевнитись, що Лургеру можна довірити таку інформацію.

    Дівчина не сумнівалась, що хлопець захоче якось допомогти, і, може, навіть щось придумує. Вона просто боялась, що оця його приписка «великий» може якось вплинути на його поведінку. «Ось стане ситуація більш спокійною, тоді й розповім» - пообіцяла сама собі Запітуя.

— Ну що, придумала щось? - Запитав хлопець, коли вони з Запітуєю нарешті зустрілись на невеличкій галявині у лісі.

   Запітуя тихо зітхнула. Вона надто рідко думала над тим, куди можна перенестись. Тобто, спочатку вона про це думала, але потім, коли об'явився Варрив...

— Самим найкращим зараз є Minecraft. - Запітуя мовила ледь не перше, що прийшло їй в голову.

    Лургер же злегка підняв брови в подиві, наче без слів питав - «серйозно? Саму банальщину?».

— Просто там, думаю, набагато легше сховатись від багатьох. Навіть якщо ми й будемо на серверах, наврядчи прямо усі будуть нас шукати, побачивши, що приєдналось двоє гравців.

— Якщо нам пощастить не потрапити на 2bt2*¹, а на якийсь інший сервер.

    «Було б взагалі добре, якби ми потрапили у власний світ» - з'явилась думка в голові у Запітуї. Все ж, пощастило, що дівчина потрапила до світу Лургера у some evolution. Можливо, пощастить і тут.

— Добре, minecraft так minecraft.  - І Лургер простягнув дівчині руку з кубом.

— А як же Орлена? - Спитала Запітуя, згадавши, що це саме вона дала Лургеру куб вважайте ні за що.

— А що Орлена? - Перепитав Лургер, трохи не зрозумівши питання.

— Ну... Вона ж допомогла нам. Може, щось да...

— Гадаю, ми ще зможемо сюди повернутись. - Не дав хлопець договорити Запітуї. - Ось тоді, думаю, ми й віддячимо.

    Запітуя тихо фиркнула і спробувала зосередитись на відчуттях всередині і думці на тому, куди саме їм треба перенестись. Лургер, схоже, зробив те ж саме, бо Запітуя, відволікшись лиш на секунду, помітила, як напружилось тіло хлопця.

    Здавалось, усе довкола завмерло. Птахи перестали співати, гравці - навіть ті, які були надто далеко, - перестали рухатись, а вітер, якого до цього не було, почав дути надто сильно.

    Десь всередині дівчини почала з'являтись маленька надія. Можливо, навіть якщо їм з Лургером не вдасться потрапити до реальності, вони принаймні зможуть подорожувати по іграх. Знаходити нових знайомих і дізнаватись більше про те, що взагалі відбувається у світі. Бо не буває таке, щоб ніхто взагалі не знав про те, що сталось і як допомогти іншим.

    Але різко, обидвох з силою відкинуло в різні боки. Запітуї пощастило, вона пролетіла не так багато і впала на землю з травою. Лургер же вдарився об стовбур дерева з тихим «гех» і майже одразу спробував встати. Запітуя ж лиш коли впала, зрозуміла, що в правій кінцівці тримає куб, який трохи нагрівся.

— Мабуть... - Почав Лургер, інколи легенько трясучи головою, щоб позбавитись від мушок перед очами. - Це або підробка, або куб не переносить великих. Спробуй перенестись зараз без мене.

— А якщо ми не зможемо зустрітись?! - Різко вигукнула Запітуя, коли до неї дійшов сенс слів Лургера. - Що, якщо це лиш одна спроба?!

— Тоді хоча б один з нас використає цей шанс, і не буде знаходитись поряд з великим! - Так само гаркнув Лургер. - Я не знаю, чи зможу колись продовжувати себе контролювати, і чи треба мені щось приймати, щоб стримувати гнів усередині. - Голос хлопця став тихіше. - Я відчуваю, як він постійно росте усередині мене. І, якщо ти все ж підеш звідси, я буду знати, що хоча б якийсь час ти будеш в безпеці. І, може...

    Він не закінчив, але Запітуя закінчила за нього подумки - може, усе вже не буде йти не так, і вона потрапить до власного одиночного світу, не наражаючись на небезпеку, як до цього. Можливо, так дійсно буде куди краще для них обох.

    Але Запітуя не хотіла розділятись з Лургером. Вони провели надто багато часу разом, він був ледь не єдиною людиною, якій Запітуя довіряла тут хоч трошки. Що, якщо на цей раз їй не пощастить, і вона потрапить до когось більш злого? Що, якщо взагалі все піде не так?

— Йди, доки є час. - Лургер нарешті встав, переставши хитати головою. - Бо якщо тебе знайдуть - наврядчи вже відпустять.

    По тілу дівчини пройшов малий табун мурах. Чи міг Лургер здогадатись, що щось відбулось, просто він вирішив промовчати?

— Бувай. - Прошепотіла нарешті Запітуя і стиснувши куб, знову зосередилась.

    Лургер зник, як і увесь світ довкола. Запітуя навіть не встигла зітхнути, як відчула, що щось всередині неї перевернулось. Цікаво, так відчувають себе усі гравці, коли переміщаються між іграми, не виходячи в реальний світ? А чи тільки їй не пощастило?