Глава двадцять третя. Незнайомець.

    Цієї ночі Запітуя спала дуже погано. Вона то прокидалась, то знову засинала. У сні ж вона постійно бачила якісь кошмари. Спочатку їй приснилось, як мучили її батьків і собаку. Потім мучили вже саму Запітую. Самий останній кошмар був трохи «краще» за інші. Але у ньому Лургер щось горлав, наче дуже хотів про щось попередити наостанок. Що - дівчина зрозуміти не могла. Але хлопцеві у її сні було дуже боляче.

    Прокинувшись, першою справою дівчина уважно роздивилась себе. Тіло було цілим, але неприємний осад після сну все ж залишився. Зустрівшись з Лургером на домовленому місці через кілька хвилин, Запітуя оглянула і його. Хлопець теж був цілим. Ну, майже цілим, якщо не враховувати відсутніх пальців. Він з радістю розповів про те, що є особливий куб, який допомагає переміщатися по іграх двом людям і навіть показав його. Підчас розповіді Запітуя чомусь знову згадала ту вагітну дівчину і попросила Лургера трошки почекати.

— Я всеодно не знаю, куди хочу відправитись. - Мовила вона. - А ти сам сказав, що підходящих варіантів у тебе самого поки що нема.

— Добре, тоді подумаємо трохи, і тоді відправимось у першу ліпшу гру, яку згадаємо. - Погодився Лургер. На цьомуй розійшлись.

   Насправді, Запітуя поки що не хотіла ризикувати використовувати куб. Було надто багато всього в списку «проти», щоб так просто довіритись якійсь маленькій фігні, яка може виявитись насправді зброєю.

    Майже весь день Запітуя думала про цей куб. У голові з'являлось все більше питань. Як працює куб? Звідки він взявся у Орлени? Чи шукає його хтось? Хто його взагалі зробив і для чого? Чи знає про цей куб ще хтось окрім неї, Лургера і Орлени? Як багато і як часто куб може переносити людей з однієї гри в іншу, і чи потрібен йому «відпочинок»? А може він взагалі разовий, і коли вони з Лургером використають його вперше, куб просто зникне, наче його й не було, або буде просто непотребом?

    Так багато питань, а відповідей поки нема. Принаймні, Запітуя сподівалась, що коли вони перенесуться в іншу гру, вони зможуть дізнатись більше.

— Слухай, я тут подумала... - Почала Запітуя вечором того ж дня. - Нам поки що не варто використовувати куб з поспіхом. Варто трошки почекати, може, ми зможемо дізнатись щось більше. Може, нас взагалі обманули, і куб нічого не робить.

— Я розумію. Але якщо куб - дійсно наша єдина можливість звідси здриснути? - Схоже, Лургера вже повністю поглинули думки про можливу «свободу» в інших іграх. - Це ж така можливість!...

— Все ж, треба трошки почекати. - І, Запітуя повернула куб, який розглядала до цього, Лургеру.

..                       

..                   

..                    

..                         

..                      

   Запітуї снився надто дивний сон. У ньому вона знову була людиною. Але поряд не було рідних, як було в багатьох подібних снах. Поряд взагалі нічого й нікого не було, окрім дивної білої постаті в чорному чоловічому костюмі. На обличчі невідомого був туман, з-за чого Запітуя подумала, що такий сон явно не простий, і його варто запам'ятати ледь не в красках.

    Доки був час і Запітуя змогла зрозуміти, що може спокійно рухатись за власним бажанням, вона вирішила оглянути усе довкола. Усі деталі, які були тут, могли дати хоч якусь підказку на те, що тут взагалі відбувається.

    Чоловік був доволі високим. Його зріст на око був майже метр дев'яносто «з хвостиком», якщо не вище, з-за чого Запітуя легенько зітхнула. Такий високий зріст буває не у кожної людини. У чоловіка не було відкрито жодної частини тіла - там був або одяг, або той самий туман. Навіть на кистях були білі рукавиці, які не давали побачити й клаптик шкіри, щоб впевнитись, що перед дівчиною жива істота.

    Довкола, як і було відмічено раніше, все ще нічого не було. І навіть не з'явилось, доки Запітуя розглядала недовгих кілька секунд чоловіка. Ніяких підказок чи натяків на те, що взагалі тут може відбуватись.

— Не хвилюйся. Думаю, колись ти зможеш все зрозуміти. - Мовив нарешті чоловік, який, здавалось, тільки зараз помітив, що Запітуя роздивляється усе довкола.

    Дівчина легенько здригнулась від голосу чоловіка. Цей голос був надто дивним. Складалось враження, наче говорило одночасно кілька людей - при тому і чоловіків, і жінок. І чому чоловік взагалі дав їй час усе роздивитись? Це було надто підозрілим...

— Хто ти взагалі? - Наважилась заговорити Запітуя, всередині вже здогадуючись, з ким розмовляє.

   Якщо враховувати чутки, що Варрив взагалі майже не з'являвся на публіку, а лиш показувався тим, хто його міг бачити - та й то не завжди, - усе сходиться. А якщо й згадати те, що хтось врізався в Запітую і різко зник, наче його й не було... Стає все страшніше.

    Що йому треба від Запітуї? Може, він - справжній володар того куба? Орлена могла просто знайти той куб десь в коридорах і віддати Лургеру, а Варрив давно вже намагався його знайти, ось і прийшов до дівчини уві сні. Теорія звучала більш-менш логічно, аж доки чоловік не заговорив:

— Точно, де ж мої манери? Я - Варрив. І я сподіваюсь, що в найближчий час ми зможемо непогано потоваришувати навіть попри те, що поза межами сну ти побачити мене не зможеш.

   Запітуя зробила крок назад. Що ж, принаймні, одна теорія про те, що це Варрив дійсно підтвердилась. Але ніяких відчуттів окрім страху цей факт у Запітуї не викликав. У голові все ще крутилось питання про те, навіщо він тут, бо дівчина була певна - такі люди чи істоти, як Варрив, ніколи не приходять просто щоб з кимось поговорити про погоду.

    Хотіла було Запітуя продовжити щось казати, як чоловік продовжив:

— Я знаю, що ти товаришуєш з одним з великих. Лургер наче, так?

    Ну ось, момент ікс. Варрив явно зараз скаже те, що Запітуї зовсім не сподобається.

— Ну товаришую, і що? - Почала Запітуя, коли Варрив на кілька секунд замовчав, обдумуючи свої наступні слова.