Глава 14

Клім мовчки проводить мене аж до дверей. Він ніяк не коментує ні мою дивну поведінку, ні те, як важко я пересуваюсь, ледве знаходячи в собі сили подолати останні метри до будинку після пережитих за такий короткий проміжок часу потрясінь. Він навіть не дивиться на мене: просто йде поруч, сховавши руки в кишені.

Біля самих дверей, коли я натискаю дзвінок і з того боку чути шурхіт, він кидає коротке «бувай» разом із швидким поглядом у мій бік, відвертається і спускається сходами вниз. Задивившись, не відразу розумію, що двері вже відчинені, а мама дивиться на мене повними жаху очима. Можу тільки уявити, що вона подумала, побачивши мене в такому вигляді, та ще й зі стороннім хлопцем.

Вона настільки приголомшена, що навіть не одразу пропускає мене всередину. Безмежне почуття провини й жалю штовхає мене назустріч матері. Обіймаю її й шепочу «вибач», ковтаючи сльози та мріючи відчути її заспокійливі обійми у відповідь.

— Донечко, що сталося? Хто це? Де Андрій? — засипає вона мене запитаннями.

Відхилившись, мама зачиняє двері, не зводячи з мене стурбованого погляду.

— Ми… розійшлися, — переминаючись з ноги на ногу, намагаюся підібрати правильні слова. Опускаю погляд, тому що дивитись у вічі матері сил немає. — Андрій хотів мене провести, але я написала йому, що додому поїхала. Він, напевно, думає, що я вдома давно сплю. Мам… Я випадково випила, я не хотіла, чесно. Переплутала, мені погано стало, а цей хлопець допоміг і додому мене привіз… — пояснюю плутано. Підіймаю сповнені сліз очі, глитнувши, на емоціях видаю на одному подиху: — Мамо, не моє це, усі ці вечірки, розваги. Нікчемна я й наївна, і хлопці — це не моє. Дурна я, каліка нікому не потрібна.

Останні слова вичавлюю, плачучи в матері на плечі. Вона обіймає мене, по спині погладжує, щось шепоче заспокоюючи.

— Ну що ти, доню. Дурниці не кажи. Ти в нас найкраща. Сильна така, гарна. Наговорюєш на себе навіщо? Буде в тебе і хлопець хороший, якщо вже з Андрієм не склалося. І на вечірку ти ще обов’язково підеш. А помилки… від них ніхто не застрахований. Головне, від мотоциклів цих якнайдалі тримайся та від небезпек. І від таких, як цей, що привіз тебе. Мені чому не зателефонувала? — усувається, в обличчя моє вдивляється. — Я приїхала б, допомогла, забрала тебе. А то мало хто може трапитися. Вдасть, що допомогти хоче, а сам, — мама морщиться, аж пересмикнуло її. — Запам’ятай раз і назавжди, Ані: у тебе є батьки, і ми в будь-якій ситуації допоможемо, підтримаємо, виручимо. Зрозуміла?

Киваю винувато. Мені було соромно дзвонити мамі. А тепер ще більш соромно, що не подзвонила. Адже правда, якби щось сталося — ніхто б і не знав, де я й що зі мною.

Мама мене більше не затримує. Переодягнувшись, одразу лягаю в ліжко. Сил ні на що не лишилося. Укутавшись ковдрою, намагаюся розслабитися й заснути. Натомість думки, як шалені, скачуть одна за одною.

Мамі Клім не сподобався — це факт. Він такий, що тут і не треба знайомитися, з першого погляду ясно: тримайся від нього якнайдалі. Ось тільки він єдиний, хто допоміг, помітив, що мені стало погано й не залишився байдужим. Тепер розумію, що він і справді весь вечір стежив за мною. Він вийшов одразу за мною, помітивши, що мені стало погано. Він приніс моє пальто й мою сумку відразу знайшов…

І не тільки сьогодні я була під пильною увагою — приходить лячне усвідомлення. Він помітив кожну деталь, пам’ятає, у чому й із чим я ходжу. Ім’я моє знає, хоч я йому сама його не називала. Він… Та він і справді псих! І, здається, я потрапила під його приціл.

Страшно стає. Навіщо я йому? Навіщо слідкує за мною? Що йому від мене треба?

Ні-ні, тільки не це. У мене всього одне припущення з цього приводу: оскільки я схожа на його дівчину, яку він ніяк забути не може, він вирішив із моєю допомогою заглушити свій біль. Заміну їй із мене зробити. Це моторошно, лячно, немов я чиюсь особистість вкрала й не заслужила бути собою.

На спогадах про те, як я їхала на байку, а Клім обіймав мене, засинаю, слабко усміхаючись. Мені сподобалося. Ця небезпека заворожує, особливо гостро відчувається, коли один небезпечний звір під тобою, а інший — за спиною, і він не загрозу становить, а немов закриває від всього світу.

Вранці вчорашній вечір та ніч згадуються не так гостро. І навіть дзвінок Андрія не викликає жодних негативних емоцій. Я спокійно беру слухавку, а з іншого боку чую схвильоване дихання, перш ніж Андрій наважується заговорити.

— З тобою все гаразд?

Хвилюється. І голос сонний. Мабуть, щойно прокинувся. Згадав. Я навіть усміхаюся, зовсім не тримаючи на нього образи.

— Так, Андрію. Все добре. Я вдома.

— Ми… ми могли б зустрітися? — він звучить невпевнено, мабуть, побоюючись відмови. Але я й сама хочу з ним поговорити.

— Так. Нумо в нашому кафе.

— За пів години. Зможеш?

— Домовилися.

Я відключаюсь, тільки після цього прослизає сумка думка, що кав’ярня вже не “наша”.