Глава 41

Я приходжу на зустріч з Аркадієм Петровичем на годину раніше. Сподіваюся зібратися з думками й визначитися зі словами, які скажу йому. Мені потрібен надійний захист від колишнього чоловіка, й забезпечити його мені може тільки найкращий юрист міста. Колись давно він приходив до нашого університету й давав кілька лекцій. Тоді збирався весь потік, щоб послухати.

Давно це було. Ще тоді, коли я добре і старанно вчилася, коли в моїй голові було бажання стати кимось більшим, ніж просто Валерією Селезньовою. Це потім з’явився Ігор, і я про все забула. Загубила себе. А Аркадій Петрович мене тоді виділив. І допомагав. Не відмовив і зараз.

Я прокручую слово за словом, збираю їх у логічний ланцюжок, вибудовую речення й забуваю все, коли бачу у дверях Богдана. Він заходить у це віддалене кафе з високою білявою дівчиною, яку тримає за руку. Обводить поглядом приміщення, завмирає на мені… мені здається, я бачу на його обличчі злість, але він швидко її пригнічує. Ледь помітно киває мені й стрімко відводить погляд. Підштовхує свою супутницю до столика і йде слідом. На мене більше не дивиться.

На годиннику майже третя. Аркадій Петрович ось-ось має під’їхати. Я ж не маю сил відвести погляду від чоловіка, який так швидко й легко викреслив мене зі свого життя. Цікаво, дівчина навпроти — та сама, що відповіла мені телефоном? Якщо так, то він, безперечно, зробив чудовий вибір. Висока, світловолоса, приваблива. І усміхається гарно. Не фальшиво. Я зазначаю це за якісь секунди, а потім відвертаюся на шурхіт поруч зі столиком.

— Ну здрастуйте, Валеріє.

Аркадій Петрович сідає за столик і присуває до себе тарілку з замовленими круасанами. Я навіть не бачила, як офіціант їх приніс, настільки була поглинута Богданом.

— Ви як завжди знаєте, чим догодити.

Я вичавлюю якусь подобу усмішки й кидаю ще один погляд у бік Богдана. Він щасливий, інакше б не був тут з іншою.

— Ви перекусіть, а я потім скажу, чому покликала вас.

— Думаю, я й так це знаю, — Аркадій Петрович невесело усміхається. — Мав честь розмовляти з вашим колишнім чоловіком буквально годину тому.

— Тоді точно знаєте, чому я до вас звернулася.

— Знаю. І хочу дати пораду. Як людина, якій небайдужа ваша доля, Валеріє.

Що він скаже, я приблизно уявляла. Особливо після зустрічі з моїм чоловіком, від якого тепер могла залежати його доля. Він, може, і хоче допомогти, але в нього теж є сім’я. Діти й, напевно, онуки.

— Не варто, Аркадію Петровичу. Я все розумію.

— Не розумієте, Валеріє.

Він важко зітхає й дивиться на мене з жалем.

— Я хочу допомогти. І навіть певною мірою можу, але… це хрест на моїй роботі.

— А ще у вас є сім’я. Син, наскільки я знаю, подає надії на блискуче майбутнє.

— Вірно, але…

— Немає жодних але, Аркадію Петровичу, — заспокоюю його совість. — Ви мені нічого не винні, та я і просити не буду.

— Валеріє, я не договорив. Дасте мені сказати?

Я киваю, а сама крадькома позираю на Богдана. Точніше, на його супутницю, тому що єдине, що мені доступно бачити — його рельєфну спину.

— Спробуйте домовитися з ним. З вашим колишнім чоловіком, зрозуміло. Домовтеся, тому що… ви позбудетеся бізнесу. Він тепер людина, яка стоїть високо. Я так розумію, він стане тим, хто буде керувати містом, а це, самі розумієте.

— Розумію. І, звісно, спробую. Війна закінчилася сьогодні вранці, коли зачинили мої салони. Далі боротися немає сил.

Частково, я кажу правду. Мовчу лише про те, чого Ігор вимагає. Аркадію Петровичу ні до чого це знати. Він може й допоможе, але кар’єра його сина буде зламана в корені, а я цього дозволити не можу. Не тому що правильна, а з тієї причини, що це не дасть результатів. Зараз мені допоможе Аркадій Петрович, а далі… далі допомагати не буде кому, і я так чи інакше опинюся в ногах у колишнього чоловіка.

— Розкажіть, як маленька Мілана?

Аркадій Петрович усміхається за згадки онучки. Вона народилася в нього пів року тому. Перша дівчинка в їхній величезній родині. Улюблениця бабусь і дідусів, мами і тата. Під час короткої розповіді, він щиро усміхається й навіть сміється, п’є замовлений для нього чай і їсть круасани. Я щиро рада, що змогла йому догодити. Колись давно він допоміг закрити мені сесію і зробив так, щоб мене не відрахували з університету. Круасани й чай — найменше, що я могла для нього зробити.

Ми прощаємося за пів години розмови. Аркадій Петрович пропонує мене підвезти, і я погоджуюся. Ми йдемо до його автомобіля, розмовляючи про маленьку онуку, появі якої він не може натішитися. У цю мить із кафе виходить Богдан зі своєю дівчиною. Він кидає на нас з Аркадієм Петровичем швидкоплинний погляд і криво усміхається. Чорт його знає, що саме він подумав, та і яка різниця тепер! Ми давно не разом і вже ніколи не будемо.

Під веселу балаканину свого супутника, сідаю в автомобіль, пристібаюся ременем безпеки. Це теж перейняла в Богдана. Раніше могла їздити без нього, а він не дозволяв, і я якось звикла. Втягнулася й тепер завжди пристібаюся. Як би я не заперечувала, а Богдан залишив дуже глибокий відбиток в моєму житті.

Вдома опиняюся ближче до п’ятої. Близько сьомої біля дверей стоїть Ігор. Дзвонить і чекає, коли я йому відчиню. Я пориваюся так і зробити. Хіба складно розсунути кілька разів ноги перед ним і отримати назад свої салони? Повернути те, що за правом належить мені. Мене зупиняє лише гордість. Я була з ним, кохала його, і продовжувала б і далі, якби він не пішов. Я б зробила що завгодно заради нього. А він мене зрадив. І тепер хотів назад.