Глава 37

Звісно, я про все розповідаю Богдану. Інакше й бути не може. Що можу я сама проти такого, як мій колишній чоловік? Невже він правда думав, що я повірю в його казки й те, що він нікого не зачепить, варто мені кинути єдиного важливого чоловіка у своєму житті?

— Все буде добре, — шепоче Богдан кудись у моє волосся. — Чуєш, я все вирішу.

Я притискаюся до нього міцніше, торкаюся сильних плечей, цілую шкіру на шиї. Не можу відірватися від нього. Мені потрібно більше, набагато більше. Він весь, його руки на тілі, губи на губах. Сама не відаючи, що роблю, стягую з нього сорочку, штовхаю сильне чоловіче тіло на диван, заразом милуючись ним. Смаглява засмагла шкіра різко контрастує з білосніжним диваном. Через широкі плечі Богдан ледь влазить у ширину, але ні слова не говорить. Пожирає мене поглядом. Звучить, звісно, банально, але ми обоє заведені, збуджені небезпекою ситуації й тілами одне одного.

Богдан мене не чіпає, навіть не торкається, кладе одну руку на спинку дивана, іншу опускає уздовж ліжка. Дає мені можливість діяти самій. Тільки голову назад не відкидає, уважно дивиться, шумно втягує носом повітря, коли я зачіпаю шкіру над боксерами.

Нависаю над ним, цілую його в губи, веду язиком по підборіддю, спускаюся до грудей. Повільно, відчуваючи як язик пощипує від солонуватого присмаку. Він несподівано смачний. Або мені просто хочеться цілувати його, не зупиняючись. Смачний і до божевілля гарний. З рельєфними косими м’язами, з кубиками преса і великими руками з тугими канатами вен. Він зариває долоню в моє волосся, стискає його біля самих коренів, тягне на себе, коли я добираюся до пупка, коли проводжу язиком уздовж доріжки волосся.

Сіпаюся. Не хочу відриватися, не хочу, щоб він мене зупиняв. Він гарчить щось незрозуміле мені, стогне, коли я дражню його своїми поцілунками, й не прибирає долоню з моєї голови. Контролює хоча б так.

Коли боксери вирушають убік, ковтаю. Рот наповнюється слиною, а щоки вкриваються рум’янцем. Я жодного разу не робила цього з ним. Не пробувала його на смак там. Не торкалася його губами і язиком. Намагаюся уявити, який він. Приємний, солодкий, терпкий чи солонуватий? Ковтаю, переводжу погляд на обличчя Богдана. Він пильно на мене дивиться, розглядає, мені здається, самим поглядом, подумки вже стягнув із мене весь одяг.

Ми як у дурмані, приходимо до тями тільки коли обоє майже на межі. Я ошелешено дивлюся, шокована тим, що щойно сталося, він задоволено усміхається, перевертає мене на спину, нависає зверху. Обіймає мене з обох боків, утикається носом у шию, відшукує там заповітні точки, цілує їх, пестить, обводить язиком. Ми доходимо до піка одночасно. Я кусаю його плече, він шепоче те, що я так давно хотіла почути:

— Я тебе кохаю.

Хочу сказати те ж саме, дивлячись в очі. Повертаю голову, дивлюся на нього, відкриваю рот, але він зараз же накриває його долонею й каже:

— Мовчи.

Я розгублено плескаю віями, а вже за хвилину дивлюся на його голі сідниці, які він, не соромлячись, демонструє, поки шукає свої боксери. Рельєфна спина вкрита намистинками поту, широкі плечі напружуються, коли Богдан нахиляється за одягом. Одягає його швидко, різкими рухами й на мене чомусь не дивиться. Ніби шкодує, що сказав, і тому закрив мені рот. Щоб не мучитися, що не може мені відповісти тим же?

Відвертаюся, проганяючи непрохані сльози, і припиняю собі думати, чому він не дав мені зізнатися у відповідь. У нас усе добре, ми разом, живемо, прокидаємося й засинаємо поруч одне з одним, але майже не говоримо про почуття. Слова зайві, я бачу, як він на мене дивиться, читаю обожнювання в його очах, любов, у якій він зізнався, але не дав цього зробити мені.

— Я поїду. Потрібно переговорити зі своїм безпечником, нехай набере людей і приставить охорону до Анжеліки з Ромою. Слабо вірю, що в Ігоря вистачить нахабства полізти до моєї сім’ї, але краще перестрахуватися.

— Може, відправити їх кудись? Я боюся, — зізнаюся йому. — Ігор дуже змінився. Влада його зіпсувала.

— Гей, я все вирішу, — підходить до мене, сідає на край дивану. — Все добре буде, ось побачиш. Ніхто не зачепить ні тебе, ні мого сина. Ігор, звісно, важлива тепер шишка, але і я не остання людина в місті.

Я киваю. Встаю, щоб одягнутися, пропоную Богдану кави або чаю, вечерю, тому що ми так і не поїли, зайняті спочатку розмовою, а потім одне одним. Він відмовляється, каже, що треба їхати, поки ще не занадто пізно. У безпечника ніби як є й сім’я й дитина. Після півночі й до дев’ятої ранку він повністю недоступний для Богдана. У них, здається, є телефон для екстрених випадків, коли Богдана, наприклад, ранять. Але таких ось випадків ще жодного разу не було, і я навіть чула, як вони жартували, що час би їх перевірити, а то раптом не працюють.

Пам’ятаю, як злякалася тоді до жаху, а вони жартували, сміялися, веселилися. Олег Шевцов непоганий хлопець, чітко знає свою справу, вміє працювати в складних і екстрених ситуаціях. Одного разу мені доводилося бачити його в дії — це готова машина для вбивств. І це при тому, що він тоді всього лише не дозволяв нам сісти в автомобіль через повідомлення про мінування.

— Посидь завтра вдома, будь ласка. Мені спокійніше буде, — каже вже на порозі Богдан.

— Ти не приїдеш ночувати?

— Приїду, звісно, я заздалегідь прошу, щоб ти попередила своїх. Лєр, будь ласка. Я хочу дізнатися, що до чого. Реально ж думав, що твій колишній не загроза і всі проблеми списував на випадковості. А ніхріна це не так. Відпочинь завтра, я з'ясую все і скажу, чи варто тобі їздити з охороною, чи ні. Хоча після того, що сталося, я хочу, щоб із тобою був особисто Шевцов.