Глава 22

— Ну привіт, — вимовляє мій колишній чоловік.

— Привіт Ігорю. Доброго дня, Наталіє.

Звісно, він не міг прийти сам. Не заведено. Хоча, якщо бути чесною, її присутність мене анітрохи не бентежить. До Ігоря я охолола. Неприємно згадувати, як зі мною вчинили: розлучення, оформлене заднім числом, піврічна зрада, дитина, якою він тицьнув під ніс, показуючи, чого я його позбавила. Це боляче ріже по живому. І ще зрада. Від неї теж болить. Тому що поки я кохала, з мене насміхалися.

— Дуже гарно все, — захоплено каже вона і кладе руку на великий живіт.

Я лише мигцем кидаю на нього погляд. Який у неї термін? Місяців сім уже? Незабаром пологи.

— Дякую, дуже приємно.

Я відповідаю машинально, тому що саме в цю мить мій погляд чіпляється за чоловіка, якого я чекала із самого початку вечора. Богдан стоїть біля входу, з кимось вітається за руку, оглядає приміщення і його погляд натикається на мене. Я витягуюся по струнці: випрямляю спину, трохи сильніше стискаю келих.

Він йде до мене. Прямує прямо в наш бік, комусь дорогою киваючи.

— Привіт, маленька.

Він зупиняється зовсім поруч зі мною, обіймає за поперек, цілує в скроню, заповнюючи всю мене своїм запахом. Я тону в його широких плечах і міцних руках, притискаюся сильніше, мимоволі стискаю руку на піджаку. Боюся, що він піде і все це закінчиться.

— Кхм… — звучить гучне зовсім близько.

Точно! Поруч із Богданом я геть забуваю, що до цього розмовляла з колишнім і його дружиною. Змушую себе відірватися від чоловічого тепла. Саме змушую, тому що бажання вчепитися в його руки, плечі, притиснутися до його грудей і сховатися за його спиною дуже сильне. Мені здається, я готова випровадити всіх із цієї зустрічі й залишитися з Богданом наодинці. Ніхто не важливий на цьому відкритті настільки, наскільки важливий він. Ніхто.

— Вибачте, ми скучили одне за одним, — з розслабленою усмішкою на обличчі говорить Богдан. — Кілька днів не бачилися, й ось.

Він дивиться на Ігоря всього кілька миттєвостей і миттю фокусує погляд на мені. Нахиляється, цілує в скроню, у щоку, торкається куточків моїх губ. Незадоволене «Кхм» лунає знову, і ми з Богданом сміємося. Мені так легко з ним!

— Вам подобається тут? — з усмішкою цікавиться Богдан у мого колишнього чоловіка. — Гадаю, Лєра чудово впоралася.

З обличчя Ігоря можна зчитувати емоції: злість, роздратування і здивування. А ще там явна перевага і впевненість, що все це — його заслуга. Без грошей, що він мені залишив, не було б нічого. Ніякого бізнесу і відкриття. Частково це так, але бачити на його обличчі цю впевненість неприємно, особливо знаючи, скільки я вклала в цю роботу.

— Звісно, чудово, — відрізає Ігор. — Маючи хороший бюджет, все можливо.

Богдан обіймає мене за талію сильніше, стискає руку на моїх ребрах і закликає промовчати, хоча хотілося послати Ігоря в дупу і сказати, щоб він забирав свою дружину й вимітався з мого салону.

— Можна вкрасти вашу супутницю на кілька слів? — запитує в Богдана.

Я завмираю й переводжу погляд на приголомшену Наташу. Мабуть, для неї така поведінка чоловіка теж несподіванка, тому що дивиться вона на мене шоковано.

— Якщо тільки ненадовго, — начебто спокійно вимовляє Богдан, але я вловлюю в його голосі бажання скрутити Ігоря навпіл і ганебно виставити із салону.

— Ми можемо поговорити в моєму кабінеті, — пропоную колишньому чоловікові.

— Тут є кабінет? — він широко округлює очі й відлипає від Наташі.

Вона ж нехотя його відпускає й дивиться на мене потемнілим поглядом. Я ж відповідаю незадоволеною гримасою: залишатися наодинці з Ігорем — останнє, чого я хочу. Всупереч цьому, я все ж проводжу колишнього чоловіка в невелике приміщення, обладнане під кабінет. Я вирішила, що перший час буду виконувати в салоні роботу адміністратора й директора, буду сидіти тут, а потім, коли все налагодиться, найму людини на своє місце.

— А тут затишно, — зауважує Ігор, обводячи поглядом мій кабінет. — Ти швидко увійшла в смак і стала бізнеследі. Навіть виглядаєш так…

Він замовкає й переводить погляд на мене, дивиться, оцінює, мені навіть здається, що я бачу в його погляді бажання, хоча за кілька миттєвостей розумію, що мені не здалося. Воно дійсно там. Стає недобре. Ми розлучилися, у нього інша дружина й буде син. Хіба така поведінка нормальна?

— Тобі личить бути такою, — продовжує Ігор, анітрохи не бентежачись. — Ділова, стильна, доросла й сексуальна. Була б ти такою, можливо, я й не поглянув би на іншу.

Відчуваю потребу обійняти плечі руками, щоб закритися від нього й захистити себе від непотрібних емоцій. Ігор намагається вколоти, довести, що в його зраді є моя провина, а я не хочу почуватися винною. Я його кохала. Робила все, щоб він був щасливим, мріяла про дитину.

— Ти хотів поговорити, — нагадую йому.

— Я думав, ми зрозуміли одне одного. Я ж казав, що не хочу бачити тебе з ним?

— Розмова піде про це? — зі смішком запитую. — Якщо так, то поспішаю тебе запевнити — мені не потрібен твій інтерес до мене. Ми розлучилися, Ігорю. Пам’ятай про це.