Глава 19

— Ти чула? — вимовляю крізь гіркоту, коли келих падає зі столу і з дзвоном розлітається на шматочки. — Так розбивається довіра до людей.

До нас миттю підходить офіціант, я вибачаюсь за незручність, переконую, що заплачу. Усе відбувається… на автоматі. Я говорю з офіціантом ввічливими завченими фразами, усміхаюся, залишаюся милою, але всередині все палає одночасно від злості й усвідомлення того, як же я помилилася. Це, мабуть, найгірше.

Я жила з чоловіком, який ніколи по-справжньому не кохав мене. Який до весілля залицявся до найкращої подруги.

А потім?

Він зберігав мені вірність? Смішно!

— Лєр, з тобою точно все гаразд? — цікавиться Оля, з хвилюванням вдивляючись у моє обличчя.

— Так. Ти поспішаєш?

— Не дуже, але години за дві маю бути вдома. У мене син.

— Погано, — стверджую. — Я б посиділа, але в мене вдома. Що скажеш?

— Я точно пас, вибач. Мама не зрозуміє, якщо я залишу на неї Тимофія довше, ніж на три години.

— Все нормально, просто… ти очі мені відкрила, Оль. Просто ось…

Я замовкаю. Хочеться сказати про те, якою дурепою я була, але доводиться замовкнути, тому що до нашого столика підходить прибиральниця, щоб прибрати друзки.

За хвилину прибуває й офіціант. Мені пропонують замінити келих, але я відмовляюся й ми просимо рахунок. За кермо я, звісно ж, не сяду, тому дорогою на вихід прошу приїхати Юлю й відвезти мене додому. Вона погоджується, хоча решту дня мала відпочивати. Вкотре переконуюся в тому, що не дарма обрала саме її. Усе ж Юля готова виручити мене в будь-який час дня й ночі. Допомогти.

Оля пропонує почекати мою помічницю, але я відмовляюся. Жодної ненависті чи злості до подруги немає, вона ж ні в чому не винна, це я не послухала її, коли вона стверджувала, що Ігор мені не підходить. Це я обрала його. Тепер ось… розплачуюсь.

— Подзвони мені, добре? — умовляє Оля. — Будь ласка, я буду хвилюватися. Ти… у такому стані.

— Зі мною все добре, правда. І наша дружба така ж сильна, — вирішую заспокоїти подругу, яка явно хвилюється з цього приводу.

— Зовсім дурна, так? — вимовляє Оля й тягне мене у свої обійми. — Ще я через цього придурка з тобою не сварилася. Додому доїдеш — набери, щоб я не хвилювалася.

Її таксі зупиняється поруч із моїм автомобілем. Оля махає мені на прощання й сідає в автомобіль, зачиняючи за собою двері. Я ж чекаю на Юлю. Знаю, що вона живе доволі далеко звідси, тому сідаю в авто, щоб не мерзнути, і чекаю на неї там.

— Я в автомобілі, — повідомляю помічниці за пів години.

— Зрозуміла. Уже біжу.

Двері з боку водійського сидіння відчиняються, і в крісло плюхається Юля. Дивиться на мене з усмішкою, кладе сумку на заднє сидіння й заводить двигун.

— Додому?

— А давай у клуб?

— Ви впевнені? — запитує Юля.

Звісно, я не впевнена, але мені страшенно не хочеться залишатися на самоті. А ще я хочу до Богдана. У його теплі обійми, до його гарячих губ. Руки самі тягнуться до телефона, а пальці набирають повідомлення, яке диктує випите в кав’ярні вино.

«Хочу тебе побачити!»

Слідом за ним відправляю ще одне.

«Ти дуже сильно мені потрібен».

Відповіді на них немає, та й висять вони непереглянутими. На півдорозі Юля знову перепитує, чи впевнена я, що хочу в клуб. Я знімаю блокування з екрана, заходжу в месенджер і бачу, що повідомлення прочитані, але відповіді на них немає.

— Впевнена, Юль. Їдемо. У тебе плани на сьогодні є?

— Планували з хлопцем у кіно сходити, а що?

— Та ні, я просто.

Відривати її від проведення спільного вечора з хлопцем не збираюся. Нехай відпочиває, це я, врешті-решт, самотня й нікому не потрібна розлучена, а в інших жінок є особисте життя.

— Що з автомобілем робити? — цікавиться Юля. — Я не знаю, чи зможу за вами приїхати.

— А відігнати автівку до мене зможеш? — цікавлюся. — Якщо так — залиш її на стоянці. Я повернуся на таксі.

— Ви точно впевнені, що хочете залишитися?

— Точно, Юль, не хвилюйся.

Насправді ні краплі не впевнена, але усвідомлюю це тільки коли виходжу з автомобіля й щулюся від сильних поривів вітру. Біля входу стоїть охорона, неподалік юрбиться молодь, чути лайку й регіт. Хочеться повернутися, але Юля вже поїхала, а викликати таксі й стояти на вулиці серед натовпу незадоволених і неадекватних, які не пройшли дрес-код, зовсім не хочеться.

Саме тому я впевнено крокую до охорони, чекаю, коли мене пропустять і вже за хвилину опиняюся всередині. Тут шумно й темно, грає музика, хтось кричить, пахне алкоголем і всілякими духами. Я йду глибше, підходжу до бару. Танцювати поки не хочеться, але я розумію, що це через бажання втекти.

Мені однозначно потрібно випити.

Біля стійки я замовляю кілька шотів і миттю перекидаю їх у себе. За пів години повертаюся колишня я: грайлива, весела, яка бажає обійняти весь світ. Я сповнена рішучості щось змінити в цьому житті, хочеться забути про те, що мене навмисно зраджували всі роки, поки я вила сімейне гніздо. Ігорю, виявляється, і не потрібно було наше щастя.