ГЛАВА 1. Дитинство

- Марійко… Марійко!

Сашко гукав уже вдруге, але цього разу так голосно, що на сусідньому подвір’ї озвалася собака, а десь за городами закукурікав півень. Хлопчик стояв біля хвіртки, вчепившись руками у верхню перекладину, й нетерпляче заглядав крізь щілину між дошками.

Ранок тільки-но прокидався над селом. Сонце ще не встигло як слід пригріти землю, а на траві поблискували краплини вчорашньої роси. За парканами пахло свіжим хлібом, димом із перших розтоплених печей і стиглими ягодами, що вже починали червоніти на старих кущах біля бабусиної хати.

- Марійко! - покликав Сашко ще раз.

Двері на ґанок прочинилися, і замість Марійки на порозі з’явилася бабуся Ганя.

- Тс-с-с… Сашку, ти чого це з самого ранку на все село кричиш?

- А Марійка вийде?

- Вийде, куди ж вона дінеться. - Бабуся поправила хустку й визирнула на подвір’я. / Тільки спить іще. Вона в нас дівчинка городська, не звикла вставати так спозаранку.

- Я не сплю!

Голос долинув із хати, а за мить на порозі з’явилася сама Марійка - маленька, заспана, з розкуйовдженим темним волоссям і слідом від подушки на щоці. На ній була тоненька футболка й короткі домашні шорти, а босі ноги ховалися у завеликих капцях.

- Не сплю я, не сплю, - поспішила запевнити вона бабусю, ніби це було найважливіше питання на світі. - Можна вже йти з Сашком гуляти?

- Куди це?

- Ну… гуляти.

- А поснідати?

Марійка на мить замислилася, шукаючи спосіб обійти незручне запитання.

- Я потім.

- Ага, зараз. Бігом до столу.

- Ну, ба…

- Ніяких «ну, ба». Спочатку поснідаєш.

Сашко тихо засміявся, але бабуся одразу повернулася до нього.

- Сашку, складеш Марічці компанію за сніданком?

- Та ні, я її тут почекаю. З Мурчиком пограюся.

Він присів біля ґанку. Товстий рудий кіт, який досі дрімав під лавкою, ліниво підняв голову. Сашко простягнув руку, почухав його за вухом і вже за хвилину зовсім забув, що ще недавно поспішав кудись разом із Марійкою.

- Мурчику, ходімо, я тобі дещо покажу.

- Сашку, тільки кота за хвоста не тягни!

- Не буду!

Бабуся Ганя ще раз глянула на хлопчика, тоді взяла Марійку за руку й повела до хати.

Усередині було прохолодно. Після сонячного подвір’я кімната здавалася майже темною, хоча крізь мереживні фіранки вже пробивалися тонкі золоті смуги ранкового світла. На стіні цокав годинник, у дальній кімнаті тихо працював телевізор, а на столі під вишитою доріжкою стояла миска з полуницями, які бабуся назбирала ще звечора.

- Борщик будеш?

- Не хочу.

- А вареники?

- Теж ні.

- Ото ж бо ці діти… Чим тебе нагодувати?

Марійка вмостилася на краєчку стільця й поглядала у вікно. Там, за склом, Сашко щось показував Мурчикові, розмахуючи руками так завзято, ніби розповідав котові найважливішу у світі таємницю.

- Я хочу гуляти.

- Я знаю, чого ти хочеш.

Бабуся зітхнула, але в її голосі не було справжньої суворості. Вона дістала з тумбочки емальоване горнятко, налила туди ще теплого молока, відрізала товстий окраєць свіжого хліба й щедро намастила полуничним варенням. Воно було густе, домашнє, з цілими ягодами, і солодкий аромат одразу наповнив кухню.

- На. Хоч це з’їж.

Марійка взяла хліб обома руками й відкусила великий шматок.

- Не поспішай, бо вдавишся.

Вона кивнула, хоча було очевидно, що слухати бабусину пораду не збирається.

Молоко зникло майже так само швидко, як і хліб. Марійка поставила горнятко на стіл, витерла долонькою варення з кутика рота й зіскочила зі стільця.

- Все?

- Все!

- Біжи вже, непосидо. Тільки далеко не йдіть.

- Не підемо!

Вона вискочила на подвір’я, перш ніж бабуся встигла додати щось іще.

- Сашко!

Хлопчик підвів голову. Мурчик одразу скористався нагодою й шмигнув під лавку.

Марійка підбігла до воріт, і на її обличчі вже не залишилося й сліду від сонливості.

- Куди підемо?

Сашко загадково примружився.

- Є одне місце.

- Яке?

- Секретне.

- А де?

- Як скажу, то вже не буде секретне.

Марійка насупилася, але за мить її очі засвітилися цікавістю.

- А бабуся знає?

- Ні.

- Тоді я не піду.

- Та ти боягузка!

- Я не боягузка!

- Тоді ходімо.

Він побіг першим, а Марійка, підхопивши босоніжки в руки, кинулася слідом.

Сашко звернув на сусіднє подвір’я, і Марійка побігла за ним. У хаті він одразу зник у комірчині, а за хвилину повернувся з двома старенькими вудочками.

- На рибалку, - гордо повідомив він.

- Я не вмію.

- А я тебе навчу.

До ставка вони рушили стежкою між городами. Сонце вже піднялося над селом, і від ранкової прохолоди залишилася тільки легка свіжість у затінку під деревами. Марійка несла вудочку обома руками й раз у раз поглядала на Сашка, який ішов попереду так упевнено, наче знав тут кожну стежку, кожну жабу й кожну рибу у ставку.

Під старою вербою вони влаштувалися на березі. Сашко допоміг Марійці закинути вудочку, показав, як її тримати, і наостанок нагадав головне:

- Тепер просто дивись на поплавок.

- І все?

- І все.

Марійка слухняно втупилася у воду.

Спочатку їй здавалося, що поплавок ось-ось смикнеться. Вона завмирала від кожного руху води, кілька разів поривалася витягнути вудочку, але Сашко щоразу зупиняв її:

- Ще не клює.

Зрештою чекати набридло. Марійка зірвала травинку й почала водити нею по землі, малюючи якісь незрозумілі лінії.

- Ловись, рибко, велика та маленька, - прошепотіла вона.

- Риби тебе не почують.

- А раптом почують?

Сашко тільки похитав головою.

І саме в ту мить поплавок різко смикнувся й пішов під воду.

- Сашко!

- Тягни!

Марійка вхопила вудочку обома руками. Сашко підхопив волосінь, і за кілька секунд на траві заблищала маленька срібляста рибка.