Розділ 9

Якийсь час лупаємо одна на одну. Блондинка оговтується перша, її вираз зі здивованого миттю перетікає у зверхній.

― Ти хто така? ― кривиться і проходиться поглядом по моєму одязі. 

Мимоволі проводжу рукою по улюбленому светрі. Звісно, не бренд, але зручний і теплий. І хіба одягом вимірюється, чи достойна людина поваги?

― Діана, ― задираю підборіддя. ― А Марк у душі…

Навіть якщо це його кохана, і у них “довго і щасливо” (хоча, навіщо тоді зі мною угода) це не дає їй право дивитись на мене, як на непотріб.

― Діана? А що ти тут робиш? ― мружиться, ще раз обдивляється. Наче в чомусь впевнюється і навіть киває якимось своїм думкам. ― А зачекай… Ти з клінінгової компанії? Марк прибирання замовив?

Здогадка так собі, видно щоб вколоти. І я вже думаю, чим би їй відповісти. Можна огризнутись, що повій Марк точно не замовляв. Ці слова вже вертяться на язиці, але тут з душу виходить сам Марк. У рушнику. Стає за спиною. 

Мене обдає жаром, наче хто облив гарячою водою. Навіть крізь в’язаний светр відчуваю, що його шкіра буквально випромінює тепло. В мить стає важко дихати, а в роті пересихає. Геть забуваю про нахабу на порозі.

― Аліна? Що ти тут ту робиш? ― байдуже цікавиться і несподівано закидує на мене руку, притягуючи до голого торсу спиною.

Все всередині починає вібрувати, наче по венах пустили струм.

― Сюрприз вирішила зробити, ― ледь помітно блідне. Але все одно тримається, як королева. Наче, не вона, я тут прикра перешкода. ― Перепросити хотіла, Марку.

― Мене бісять сюрпризи, ти б мала знати, ― говорить низьким голосом. Лопатками відчуваю, як підіймаються й опускаються його груди при кожному видиху. ― Й вибачення твої зайві. Я не ображаюсь, Аліно. У мене своє життя, у тебе своє. ― говорить категорично, без сумнівів та емоцій. Але, чомусь здається, що вони все ж є, просто глибоко сховані. ― Їдь додому! ― наказує. ―  На тобі замало одягу, а на дворі не літо. Ще застудишся, ― і просто зачиняє двері. 

Навіть стає трохи шкода нахабну гостю. Я б крізь землю провалилась від сорому. Щоправда, мені б і в голову не прийшло голяка приходити до колишнього.

Ми залишаємось на одинці, але він не поспішає мене відпускати. Глибоко дихає, і на якусь мить, здається, втикається носом у моє волосся. Але лише на мить. Бо обійми слабшають. 

― Усе гаразд. Вона тебе не ображала? ― повертає мене до себе й пильно вдивляється в очі. 

― Ні, ― знизую плечима. ― Я теж, у випадку чого, можу за себе постояти. 

― Це чудово, Ді. Але раптом…

Обіцяю, хоч і не розумію, чим він допоможе у дівчачих розбірках. 

Хочеться розпитати про цю Аліну. Мабуть, колишня, і розійшлись вони не надто гарно, судячи з реакції Марка, але не думаю, що маю на це право. 

Замість цього трохи відсуваюсь. збільшуючи дистанцію. Навіть під страхом смерті не зізнаюсь, наскільки мене бентежить його близькість. 

― Я б теж хотіла, якщо можна, у душ, ― відводжу погляд.

― Що за питання, Кішко? Звісно йди! ― дивується. ― Я поки замовлю вечерю. Ти що любиш? 

Знизую плечима. 

― Та я не перебірлива. Замовляй на свій смак. 

Спішу зникнути сперед очей. Тому що, здається, Марк починає на мене погано впливати. Оце часте серцебиття нікуди не годиться. 

У душі довго мокну під водою, ще трохи й відрощу між пальцями перетинки, а замість легень зябра. Але помитись не під тонкою цівкою у напівхолодній воді справжнісінький кайф. Густе волосся промиваю двічі, бо навіть вкоротивши його до самих плечей, завжди зберігалось відчуття, що тонкий струмочок не до кінця виполіскує шампунь. 

Зрештою, коли шкіра на пальцях стає схожа на мокру квасолю, вибираюсь на “сушу”. Одягаю чистеньку білизну й спортивний костюм. Волосся замотую рушником. Фена в мене немає, і навряд чи він водиться у Марка.  

Коли виходжу на кухню, на мене вже чекає накритий стіл. Марк встиг дістати контейнери з пакетів, розкласти тарілки. Емблема на паперових пакетах мені не знайома, але впевнена все буде дуже смачно. Й так по кухні витають аромати, від яких котиться слинка. На щастя тільки від їжі, бо сам господар уже встиг одягнутись у футболку і спортивні штани, й більше не бентежить моє серденько своїм торсом.

― Смачно пахне, ― підмічаю з посмішкою.

― Сподіваюсь їжа тобі не тільки на запах сподобається, ― отримую у відповідь теж доволі милу посмішку.

Щось тіпає в середині.

“Тьху-тьху, Діано. Викинь з голови цих Темницьких. Тільки ділові стосунки!”, ― осмикую себе. 

― І ось, ― поряд з моєю тарілкою на стіл кладе шкіряну теку. 

― Що це? ― насуплююсь. ― Контракт?

Хитає головою.

― Все, що ти маєш вивчити про мене. Тут усі матеріали. І будь ласкава, надішли мені на імейл аналогічні дані, я обов’язково завтра з ними ознайомлюсь. На наступні вихідні ми їдемо до моїх батьків, і ти повинна до цього часу ідеально все про мене знати. 

Ошелешено кліпаю очима.

― Це досьє? На тебе?

― І мені потрібне твоє, ― киває так, наче нічого в цьому дивного немає. 

“Зашибісь!”, ― звучить в голові приголомшений внутрішній голос і тихенько пропонує: “А може нам по-тихому звалити? Він, кажись, ще той маньячина…”.

Від автора!

Вітаю, мої любі й хороші. 

Я рада отримати стільки підтримки та відгуків, серденько радіє до неможливості, муз танцює гопака. На рахунок графіку викладки: розділи викладатимуться по 3-4 на тиждень після 23:00. Субота й неділя вихідні. Решта, дивимось за обставинами. Хочеться вийти на графік пн, вт, чт, пт. Але живемо у непередбачуваний час, тому боюсь щось обіцяти. Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити оновлення! Дякую за ваше розуміння та вашу підтримку.

Люблю вас безмежно, ваша Ванілька(=^ ◡ ^=)