Розділ 3

Невже це я? Зі щирим подивом розглядаю своє відображення у дзеркалі. Такою я себе не знаю, але чого приховувати, хотілося б дізнатися. На мене дивиться впевнена у собі, ділова та гарна дівчина, водночас скромна та розкута. З глузду з'їхати, як зачіска та одяг змінює людей! Не люблю підбори, але мої ніжки у цих білих туфлях мають просто таки ідеальний вигляд. Я ніби вперше побачила свої стрункі ноги. А ніжно-блакитна сукня розкрила мені очі, що в мене, виявляється, класна постать, тонка талія та сексуальна шия.

Не хочеться виходити з примірочної і показуватися на очі цьому двічі одруженому нелюду. Але й стирчати тут завжди теж не вийде, тому роблю глибокий вдих і як любить повторювати Катька: «пішла підкорювати цей світ».

— Ну, то це ж інша справа! — вигукує Рудий, пройшовшись по мені оцінюючим поглядом. — Зовсім інша. Навіть підросла. Справжня цукерочка, — розглядаючи мене, потирає підборіддя, і хтозна, про що ця зараза зараз думає. Олесь теж вже встиг змінити костюм та взуття.

— На солодке тягне? Цукерки псують зуби, — хмикаю, гордо скинувши носика. — Скоро озирнутися не встигнете, як нічим буде кусатися у відповідь.

— І де ти взялося таке гонорове, — хитаючи головою, простягає картку продавцю-консультанту, розсипаючись перед дівчатами в подяці. Почуття гумору в нього, звичайно, не відібрати, але навіть гумор не врятує цей жахливий характер. Хоча продавщиці з ним кокетують. Цікаво, що вони вважають привабливим: платоспроможність чи його забійний шарм? Як чоловік Рудий мені не подобається зовсім, абсолютно не мій типаж. Ще й старший за мене на тринадцять років. Ми з ним точно не спрацюємося, я в нього точно не закохаюся і ми точно згадуватимемо один про одного із жахом.

Підходжу до машини, смикаю за ручку, але двері, чорт забирай, не відчиняються.

— Ага, давай мені ще щось зламай, руйнівнице. Мрієш працювати на мене до пенсії? — Знявши авто з сигналізації, Олесь відчиняє мені двері, притримуючи їх поки я не всядуся. Не відриваючи при цьому від мене своїх очей.

— Олесь Микитович, ви ж не пускаєте на мене слину? На щось таке можете навіть не розраховувати! — Б'ю прямим текстом його прямо в лоб.

— Жаднюга. Старенькому вже й помріяти не можна, — боже, знову цей сарказм. — Не хвилюйся, Еммо. Ти мене не збуджуєш.

— Супер, — видихаю з полегшенням.

— Але в мене виникли деякі думки…

— На тобі! Та ви просто клубок інтриги. Думки негідника чи джентльмена? — У мене в новому вбранні навіть тон змінився. Мені подобається моя нова впевненість у собі. Я ніби йду з фортуною в обнімку.

— Думки афериста, — усміхається Олесь. — Може, згодом я їх тобі озвучу. До речі, добре, що в тебе немає ніякого особистого життя, бо мої помічники зазвичай працюють понаднормово. Іноді доведеться затримуватися в офісі допізна.

— З чого ви взяли, що я не маю особистого життя? — красномовно обурююсь. — Я сказала вам, що я незаміжня. А особисте життя сьогодні немає, а завтра затягнуло з головою. Навіть не розраховуйте, що я пахатиму на вас 24/7.

— Я чув, що в П'ятихатках є велика птахофабрика, але я не знав, що крім курей там виводять ще й таких кусючих манюнь, — от він завжди знаходить що сказати, поступатися чи здаватися не вміє і не збирається.

— А я чула, що чоловіки з таким підвішеним язиком помирають від ранніх інфарктів, — спопеляю його поглядом.

— Ох, мала, так і хочеться сказати для чого ще чоловікові потрібен підвішений язик, але боюся, що ти сприймеш це як вульгарщину, почервонієш або не дай боже ще битися полізеш. Сподіваюся, тобі сподобається наш колектив, Еммо. І що ти будеш приходити на роботу вчасно, і що ти більше не кидатимешся в людей цеглою. Бо як твій бос я тепер несу за тебе сяку-таку відповідальність, — у відповідь я тільки красномовно зітхаю і дуже сподіваюся, що в кампанії «Люксор», якою б вона не була прекрасною, я надовго не затримаюся.

Першим нас зустрічає адміністратор на рецепції із гучним ім'ям Валерій. Такий смішний та милий. Невисокого зросту, з копицею рудого волосся, настільки неслухняного, що бідний Валерій, напевно, вже задовбався із ним возитися, обличчя щедро усіяне ластовинням, але він дуже усміхнений. Рудому подобаються руді позитивчики. А може… це і є той загадковий Валерик, хлопець моєї Катьки?

Мені виписують тимчасову перепустку, і ми з моїм новим босом-нелюдом піднімаємось ліфтом до його апартаментів.

— Назад ви ж мене теж відвезете? — набираюся нахабства, чим знову його дивую.

— З чого раптом? — згинає брову. У нього справді такий стомлений вигляд, наче він вже місяць спить уривками. Або може бухає ночами, хто його знає. У двічі одружених повно стресів.

— Хм, самі поставили мене на підбори, а я в них на далекі дистанції не бігаю, — знизую плечима з таким виглядом, ніби намагаюся пояснити дурню елементарні речі. А він, як на зло, ще й кнопку екстреної зупинки ліфта натиснув. Так сильно офігів? А що я такого сказала?

— Еммо, зізнайся чесно, тобі сподобалося зі мною кататися? — робить крок уперед, ще один, поки я не впираюся спиною в стінку.

— Ні краплі. Але я так і бути вас якось потерплю, — бурмочу, вимірюючи поглядом відстань між нами.

— Еммо, якщо я почну тебе катати поповзуть чутки. Хоча ... може це й на краще, — багатозначно підморгує і фіг зрозумієш, на що він натякає. — Відвезу за однієї умови. Якщо ти мені відверто розповіси про себе.

— Гаразд, розповім… що-небудь… про себе. Але це буде перший і останній раз, бо кросівки мокрі. Тож не переймайтеся, далі кататимете якусь іншу фіфу, — нервово сковтую і ліфт їде далі. На Рудого не дивлюся, напевно витріщається на мене глузливо й упереджено.

— Твоє робоче місце, Еммо, — Олесь обводить рукою приймальню. — Охоронятимеш вхід у свята-святих — мій кабінет.

— Охороняти? Як ланцюговий пес? Гавкати на кожного, хто проходить повз і вити від нудьги, коли нічого буде робити? — Мені подобається, як оформлена приймальня, подобається робочий стіл, шикарне шкіряне крісло, вазони з орхідеями. Але ж я тепер без іронії у відповідь ніяк не можу, я повинна тримати удар у цьому нескінченному спарингу.