Розділ 2

— Куди мене прийнято? До клубу невдах? — Вигукую у відповідь, а він аж зубами заскреготав від злості.

— Ти вже визначься, тобі потрібен клуб невдах або компанія «Люксор». Тому що офіс компанії знаходиться в іншому боці, — я дивлюсь, йому в радість стирчати тут і кидатися в мене грудками сарказму.

— Я заблукала!

— О, ти не заблукала — ти знайшлася. Трясця, це наче примха долі! Знущається вона з тебе. Проведемо співбесіду просто тут. Але я готовий тебе прийняти і без додаткових питань, бо комусь, не тикатимемо пальцями, все одно доведеться відпрацьовувати вартість ремонту моєї машини.

— Ах так? Тоді вам доведеться відпрацювати вартість мого взуття та одягу! — кидаю і не розумію, чого це йому раптом так смішно стало.

— Сподіваюся, це непристойна пропозиція? Бо мені ще жодного разу дівчата не пропонували себе, стоячи посеред калюжі. Якщо тебе відмити, можливо, ти навіть виявишся нівроку.

— Та... та хто ти такий! Хамло чубате! — червонію і це видно навіть під шаром бруду на моєму обличчі. — Дивно, що такому втомленому, пом'ятому та скандальному мужику взагалі хтось себе пропонує!

— Клянуся, замурзана гадино, ти мене зараз вибісиш! Виходь із води та поїхали до офісу!

— Не вийду. І до такого психа в машину не сяду. Хочеш мене дістати? Прийди та візьми! Я зіпсувала твою тачку, твій настрій, тепер хочу добити твої, судячи з усього, дорогі туфлі. Дядечку слабо шкарпеточки намочити? — Хочу, щоб він плюнув, розлютившись ще більше, і звалив, бо я не збираюся відшкодовувати йому заміну скла. Нема чим.

Але, мабуть, цей хрич не любить, коли йому кидають виклик. Стрибає в калюжу, хапає мене за шкірку і витягає «на берег».

— За туфлі теж вирахую! Запам'ятай раз і назавжди: Рудого Олеся Микитовича провокувати не можна! Якщо зі мною по-людськи — я відповідаю взаємністю, я не звірюга, не деспот, намагаюся вникнути у проблеми навіть таких неадекватів, як ти!

— Ви Рудий? — Не може бути, такі збіги практично неможливі. — А ваші документи можна подивитися?

— Ага, зараз я тобі і паспорт покажу, і автострахування, і кредитну історію! Швидко сідай у машину! Поїдеш дивитись своє нове робоче місце! А якщо ти ще хоч раз відкриєш свого рота — я викличу копів і ми оформимо все за протоколом. Тільки ти в цьому випадку залишишся безробітною.

Ну що за день такий, га?! Мабуть, мені хтось наврочив. Точно! Баба Купчиха, я її зустріла, коли стежкою через ліс бігла на автобусну зупинку. Вона ще проскрипіла собі під носа: «і чого тобі вдома не сидиться». Краще б справді вдома залишилася, а тепер ось доводиться забиратися в салон дорожезної тачки в кросах, на яких по кілограму грязюки висить. На шкіряному сидінні ніжного пудрового кольору після мене точно пляма залишиться, бо на мені тепер і одяг не надто чистий. Але так йому й треба! Уперто мовчу, нервово пристебнувшись. Незважаючи на мої нерви, не можу не помітити, що в салоні пахне дуже приємно. Чи це хам так привабливо пахне?

Він теж насупився, дивлячись на дорогу, щоб ще когось для повної радості не оббризкати. Але щось мені підказує, що ми їдемо не до офісу. Рота відкривати він мені заборонив, тож питаю мовою жестів. Моя тітка була глухонімою.

«Куди ти мене везеш?»

— Сьогодні зірки від мене остаточно відвернулися, пославши тебе, — мученицькі зітхає Олесь, якщо він і справді Рудий. — Ти ще й мову глухонімих знаєш? Я не розумію, що ти намагаєшся сказати. Вголос, будь ласка, якщо не хочеш доконати мене прямо за кермом.

— Навряд чи ми їдемо до офісу. Куди ви мене везете?

— А ти думаєш, нам варто з'явитися в престижній кампанії у такому вигляді? На тебе взагалі страшно дивитися, — іронічно цідить у відповідь.

— Рада, що я вам не подобаюсь. Це заспокоює.

— Мені теж приємно, що я тебе дратую. Думаю, ми спрацюємось. Візьму тебе своєю особистою помічницею. Ганятиму, як Сидорову козу і кайфуватиму від процесу.

— Тоді я плюватиму вам у каву!

— А я каву на роботі не п'ю, — знущається. — Наступного разу тричі подумай, перш ніж кидатися в людей цеглою.

— Ви у мене перший. …У сенсі, в кого я каменюкою жбурнула і не шкодую про це! — Поняття не маю, як я буду на нього працювати, він вже мене дратує на кожному вдиху та видиху.

— Я глибоко зворушений таким інтимним зізнанням, — пирхає, а мені вже хочеться помацати його за кадик. Ні, треба відмовлятися від цієї роботи поки ще не пізно.

— Мабуть, я відмовлюсь від посади вашого асистента. Я передумала, мені не потрібна робота. Конкретно ця не потрібна. Іншу знайду та потихеньку виплачу вам необхідну суму за збитки.

— Нічого не вийде, хуліганко. Інших варіантів у тебе немає. Або так, або їдемо до поліцейської дільниці. До речі, зараз ми прямуємо до одного нескромного бутика, переодягнемося. Там тебе навіть відмиють, хоч на людину станеш схожою, а може навіть на жінку. Але якщо що, я можу розвернутися, тут поліцейський відділок недалеко. Вибір за тобою, — як же він мене зачепив цими уїдливими фразами. Навіть поранив. Даремно він це зробив. Я йому це ще пригадаю. І неодноразово.

— Поїхали до цієї супер-пупер крамниці, — з-за клубка злості в горлі насилу виштовхую слова. — Але попереджаю — я зроблю ваше життя нестерпним!

 — Ха! Зробиш моє життя нестерпним? Повинен тебе розчарувати, кирпата бандитко, бо в мене стійкий імунітет до жіночих пакостей та інтриг. Багато хто намагався це зробити, особливо постаралися мої колишні дружини, але у цих гієн нічого не вийшло, я, як і раніше, на вершині успіху. …Хоча, — Олесь примружився. — Краще б мені замість тебе чорна кішка дорогу перебігла. Як тебе звати? — кидає на мене короткий, але чіпкий погляд карих очей.

— Емма.

— М-м-м… гарно. Вісімнадцять хоч є?

— Ви що знущаєтесь? — Мене знову починає тіпати. — Схоже, що я дитина? Мені двадцять чотири! Я доросла жінка! …Дівчина!

— Оу, дуже-дуже доросла. Ага, — цей гад ледве стримується, щоб не зареготати. — Жінки тепер так по-різному дорослішають. Киянка?