Розділ 1

Емма

— Вибач, ніяк не змогла тебе зустріти, — одним ривком Катька відчиняє двері, другим — затягує мене в свою квартиру разом з моєю скромною валізкою. — Привіт, я вже й забула, яка ти у нас мала кнопа, — радісно бурмоче, тискаючи мене, наче плюшевого зайця. У дитинстві я й справді була малою худорбою, а Катька навпаки — дилдою і ми, як не дивно, дружили, були не розлий вода. Навіть після школи залишилися найкращими подругами. Вона вступила до столичного медичного коледжу, а я залишилася доглядати за хворою тіткою, вступивши на заочний. Тепер у мене на руках є диплом менеджера середньої ланки, але досвіду та знань — скупий кіт наплакав.

У Києві я вперше і сюди мене привело бажання розшукати мого зведеного брата. Але, щоб протриматися у столиці хоч якийсь час потрібна робота і дзвінок Катьки став вирішальним, зірвавши мене з місця.

Фірма, де працює її теперішній хлопець, вирішила розширюватись, оголосивши кастинг на деякі спеціальності. Моя подруга щиро вважає, що я маю шанс влаштуватися, якщо не помічницею начальника відділу, то хоча б прибиральницею на крайняк.

— Еммо, чого така нещасна? — Струшує мене за плечі. У Катьки одне око нафарбоване, інше ні, видно збиралася на роботу, а тут я приторохтіла із самого ранку.

— Подивилася б я на твій щасливий вигляд, якби ти всю ніч їхала в автобусі, сидячи на валізі. Ледве тебе знайшла. Слухай, Київ мене лякає, тут дуже багато… всього, — роблю великі очі.

— Нічого, згодом звикнеш до його ритму. Так, я збираюся і паралельно проводитиму тобі інструктаж. Запізнюватися мені не можна, бо, якщо я й сьогодні прибіжу на початку дев'ятої — мене старша медсестра навпіл перекусить. У холодильнику бери що хочеш, відпочинь, а о третій годині щоб була в головному офісі кампанії «Люксор». Адресу я тобі скину, знайти буде не складно, язик у тебе підвішений, люди не кусаються, розпитаєш. Спустишся в метро, ​​вийдеш на Арсенальній. Мій Валерик каже, що бос у них намаханий, співбесіди проводить особисто, навіть прибиральниць відбирає за своїми стандартами, але боятися його не варто. Головне посміхайся, не сутулься і не супся, Олесь Микитович любить позитивчиків. Працювати на Рудого вважається престижним, він не остання людина у столичних бізнес-колах. Зарплати в його кампанії доволі пристойні, якщо влаштуєшся — буде суперськи! Потім закотимо гулянку з цієї нагоди. Триматиму за тебе кулачки. …Еммо, ти ж не збираєшся піти ось у цьому? — Подруга зупиняє на мені свій критичний погляд. Мабуть, їй не подобається моя сіра толстовка.

— Ні, у мене з собою є інші джинси і футболка… світла, — додаю не дуже впевнено, бо Катька скривилася після слова «джинси».

— От ти чудо в пір'ї. А сукня де? А туфлі, м-м-м? Я б радо позичила тобі свої, але ти в них втопишся. Вибач, квітко, але у своїх джинсах ти схожа на П'ятихатську сироту.

— Я і є сирота, — бурчу у відповідь. Тітку я поховала пів року тому, мама з вітчимом загинули в пожежі, коли мені було десять. Я б тоді теж могла згоріти, якби не мій зведений брат Денис. Це він витяг мене з палаючого будинку. Після мене забрала до себе тітка, а його якісь далекі родичі його батька і наш зв'язок обірвався.

— Катю, ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли людей оцінюють по зовнішньому вигляду.

— Ласкаво просимо до реальності, пташеня. Це столиця, а не твій хутір. У цьому світі, на жаль, завжди і без винятку зустрічають по зовнішньому вигляду, оцінюючи твою презентабельність, особливо чоловіки-роботодавці. Це потім вже люди можуть звернути увагу, і то не всі, що крім симпатичної мордочки у тебе ще й серце золоте. …Гаразд, не напружуйся, не вигорить із «Люксором» — ми купимо тобі сукню і спробуємо щастя деінде. Все, я полетіла! Цьомки! — Цілує мене в щоку. — Другі ключі залишила на полиці у коридорі!

Вона як двометровий ураган, найвища медсестра у клініці. Їй би моделлю працювати, а вона обрала крапельниці, антисептики та білий халатик. У неї така ж величезна душа, як і розмір ноги. Катька дуже хороша, з нею можна і у вогонь, і у воду. Не дивуюсь, що її Валерик так за нею труситься. Сподіваюся, вона мене тепер із ним познайомить, бо я стільки про нього чула, але жодного разу не бачила, Катька навіть фото соромилася скинути на телефон. Все казала: «Побачиш — впадеш». Тепер вже точно побачу.

Запиваю бутерброд із сиром гарячим чаєм, приймаю душ, але навіть він мене не бадьорить, навпаки, спати ще більше захотілося. Завжди реагую так на погоду, за вікном збираються дощові хмари, потемніло. Нічого ж не станеться, якщо я подрімаю кілька годин, до третьої часу у мене ще повно. Головне, завести будильник…

У голові немов аварійна сигналізація спрацювала, мене підкидає, дивлюся на годинник… Йоперний театр! Вимкнути будильник і полежати ще хвилиночку із заплющеними очима — це ж у моєму репертуарі! Вилітаю з квартири кулею, на ходу пригладжуючи волосся, але все це до одного місця, дрібний дощ продовжує мрячити, зараз моє волосся скрутиться в дрібні пружинки і я стану схожою на перелякану вівцю.

До метро добігла без проблем, вийшла на Арсенальній, адреса в мене є, чіпляюся до людей із розпитуваннями, щоб підказали дорогу і бажано коротку, бо я запізнююся. Грошей на телефоні у мене немає, мобільного інтернету теж, навігатор увімкнути неможливо, тому що дурко на ім'я Емма не скачала карту Києва. Один розумник порадив мені двічі звернути праворуч, потім один раз ліворуч і я остаточно заблукала, опинившись біля якоїсь забудови. На дорозі калюжі по коліно, з одного боку непролазні кущі, з іншого купа битої цегли.

Бачу, як чорний джип мчить, не розбираючи дороги, розбризкуючи фонтани брудної води. За секунду розумію, що відскочити я не встигну, а ця падлюка мене навіть не помітить.

Наступного моменту мене таки окотило брудом з ніг до голови, а я, не розгубившись, хапаю важкий шматок цегли і кидаю йому навздогін. Бо коли я зла — я стаю дурною та безстрашною. Не думала, що влучу, але на моє «щастя» машина пригальмувала і цегла благополучно вмазала в заднє скло.