РОЗДІЛ 13. ЛУК'ЯН

Машина зупиняється біля знайомого двоповерхового будинку з потемнілими від часу дерев’яними стінами, високим похилим дахом і просторим балконом, оздобленим різьбленими поручнями. Під вікнами квітнуть пишні кущі різноколірних хризантем, а дерев’яний ґанок обплітає дикий виноград, листя якого вже набуло багряного відтінку.

Я вимикаю двигун і дивлюся на подвір’я, залите м’яким осіннім сонцем. Виходжу з машини, допомагаю Єві, і ми прямуємо до хвіртки. Голоси чую ще до того, як заходимо на подвір’я.

— Оцю м’якоть відкладемо на кашу, — пояснює жіночий голос. — Бачиш, яка гарна, жовтогаряча? Вона солодка буде. А ту, що ближче до шкірки, не бери, бо твердіша.

— Ба, я знаю, — озивається Уляна. — Ти мені це вже втретє пояснюєш.

— Ліпше кілька разів повторити, ніж пропустити щось важливе.

Уляна сміється. Ми з Євою саме підходимо до хвіртки, коли я зупиняюся, зацікавившись тим, що відбувається на подвір’ї.

Вони сидять за великим дерев’яним столом під яблунею. На столі розкладені розрізані навпіл гарбузи, кілька мисок і велика купа жовтої м’якоті. Пані Галина вправно вичищає ложкою насіння разом із волокнами, а Уляна відділяє зернятка й складає їх в окрему посудину. На ній світлі джинси, грубий в’язаний светр молочного кольору із засуканими рукавами й темно-зелені гумові чоботи. Волосся недбало зібране на потилиці, але кілька пасом вибилися й падають їй на щоки. Вона зосереджено вибирає зернятка, час від часу перекидаючись із бабусею жартами.

Уляна неймовірно вродлива. Навіть не знаю, що саме мене так приваблює: її розкуйовджене волосся, щирий сміх чи те, якою невимушеною вона виглядає цієї миті. Чорт забирай, я взагалі-то приїхав запропонувати їй стати нянею Єви, а не витріщатися на неї, наче зачарований підліток.

— Татку, дивись, скільки гарбузів! — захоплено вигукує донька.

Обидві жінки підводять голови.

— А можна й мені? — Єва тягне мене за руку до столу. — Я теж хочу вибирати зернятка!

— Лук’яне? — Уляна здивовано переводить погляд із доньки на мене.

— Добридень, — вітаюся, підходячи ближче. — Сподіваюся, ми не завадили.

— Та що ви, зовсім ні! — пані Галина відкладає ложку й витирає руки об фартух. — Проходьте, будь ласка.

— Татку, то можна я допоможу? — Єва захоплено розглядає гарбузи, ніби перед нею розсипали діаманти.

— Якщо пані Галина не проти, то, звісно, можна.

— Та я тільки за! Нам якраз ще однієї помічниці бракує.

Єва радісно підстрибує, відпускає мою руку й поспішає до столу. Пані Галина звільняє для неї місце на лаві, підсуває мисочку з гарбузовим насінням і показує, як відділяти зернятка від волокон. Донька береться до справи з таким серйозним виглядом, ніби їй довірили щонайменше керувати моєю компанією.

— У тебе дуже добре виходить, — хвалить її пані Галина.

— А потім ми будемо їх смажити? — цікавиться Єва.

— Спершу гарненько висушимо. А тоді можна буде й підсмажити.

— Я люблю насіння! — повідомляє донька. — Але тато каже, що не можна їсти багато.

— І правильно каже. У всьому треба знати міру.

Я переводжу погляд на Уляну. Вона вже підвелася з лави й трохи спантеличено дивиться на мене. Схоже, досі не може зрозуміти, що привело нас із Євою сюди.

— Уляно, можемо поговорити? 

— Звісно.

Ми обоє обертаємося до столу. Єва вже забруднила руки гарбузовою м’якоттю й радісно демонструє пані Галині чергову жменю насіння. Та терпляче допомагає їй відділяти зернятка від волокон. Судячи з того, як жваво вони спілкуються, спільну мову знайшли відразу.

— Ідіть на кухню, попийте чаю, а ми тут із Євою впораємося, — пропонує пані Галина, на мить відриваючись від роботи.

Я підходжу до доньки й присідаю поруч із лавою.

— Доню, побудеш тут із пані Галиною, поки ми з Уляною поговоримо?

— Так, татку.

— Якщо щось знадобиться, поклич мене.

— Добре. А ми можемо потім забрати зернятка додому?

— Якщо пані Галина дозволить.

— Авжеж, дозволю, — озивається жінка. — Ще й гарбуза вам дам, щоб удома кашу зварили.

— Ура! — Єва плескає в долоні, а тоді знову береться до колупання гарбуза.

Я випрямляюся й повертаюся до Уляни.

— Ходімо.

Вона прямує до будинку, а я йду слідом.