Додому ми повертаємося ближче до обіду. Щойно відчиняю двері, Христя виходить у передпокій і одразу кидається до Єви.
— Ну як наша квіточка?
— Лікар сказав, що я з’їла щось не те і тепер мені треба кілька днів побути вдома, — повідомляє Єва й дозволяє тітці себе обійняти.
Виглядає вона значно краще, ніж уночі. Температура спала, щоки вже не горять, та й у погляді знову з’явився звичний блиск. Лікар відпустив нас додому, давши всі необхідні рекомендації на найближчий час.
— Це дуже добра новина, — Христя випрямляється й оцінює вже мене. — А ти йди в душ освіжись. Ми з Євою поки покупаємося, перевдягнемося, а потім я приготую всім нам пізній сніданок.
Я киваю.
Після душу перевдягаюся в чисту футболку й спортивні штани. Так набагато краще.
Спускаюся на кухню й застаю Єву за столом. Перед нею стоїть тарілка з вівсянкою та бананом, від якої залишилося кілька ложок, і чашка теплого чаю. Донька старанно доїдає останній шматочок банана, а тоді відкладає ложку.
— Тату?
— Що, квіточко?
— Я все з’їла. Можна тепер мультики?
— Можна. А потім ми складемо з тобою той новий конструктор, який відкладали до вихідних.
— Справді?
— Якщо почуватимешся добре.
— Я почуваюся дуже-дуже добре почуваюся!
Єва миттєво зіскакує зі стільця, ніби вирішує підтвердити це на практиці, й біжить у вітальню. За мить звідти долинає знайома мелодія її улюбленого мультфільму.
Христя ставить переді мною велику чашку міцної чорної кави.
— Пий. Тобі треба.
— Дякую.
Слідом за кавою на столі з’являється тарілка з гарячим омлетом із сиром та зеленню, підсмаженим хлібом і нарізаними помідорами.
— А тепер поїж нормально.
— Що б я без тебе робив.
Беру виделку й відрізаю шматок омлету. Лише після першого шматка в роті розумію, наскільки голодний.
— І не кажи, — задоволено відгукується Христя.
Вона прибирає Євину тарілку, відносить її до мийки, а тоді повертається й сідає навпроти мене.
Я надто добре знаю цей погляд. У жінок Борецьких він, схоже, передається у спадок. Так само дивиться мама, коли збирається витягнути з мене правду. Христя. І навіть Єва вже опанувала це мистецтво.
— Що? — не витримую я.
— А де твоя подружка?
Я перестаю жувати.
— Уляна не моя подружка.
— Ага.
— Перестань.
— Лук’яне, ти привіз дівчину додому. Як я можу перестати? — Христя примружується.
— Це сталося випадково.
— Звісно. Випадково привіз додому дівчину, хоча після розлучення з тією відьмою жодного разу нікого не приводив.
Кидаю погляд у бік вітальні.
— Тихіше. Я не хочу, щоб Єва почула, як ти називаєш її матір відьмою.
— Вона дивиться мультики. І взагалі, чим швидше зрозуміє, що її мати — засранка, тим краще для неї. Менше буде розчаровуватись.
— Христю, — попереджувально промовляю я. — Я не буду налаштовувати Єву проти Елли. Нехай підросте й сама зробить висновки.
Сестра невдоволено підтискає губи. Вона ніколи не приховувала свого ставлення до Елли. Особливо після розлучення. І я її чудово розумію. Та одне діло — що думаємо про мою колишню дружину ми, дорослі, й зовсім інше — що чує про власну матір Єва. Я не хочу, щоб наші з Еллою стосунки негативно впливали на доньку.
— Добре-добре, як знаєш, — Христя піднімає руки, демонструючи капітуляцію, а тоді одразу нахиляється ближче. — Але не зіскакуй з теми. Хто ця дівчина, що була з тобою?
Схоже, від допиту сестри мені таки не відкрутитися. Та й приховувати тут, власне, нічого.
— Пам’ятаєш, я казав тобі про сестру Святослава?
— Бляха, я знала, що ця дівчина мені сподобається, — перебиває мене Христя. — Щойно ти розповів, що вона вгатила тебе тацею, я одразу відчула між вами цей романтичний вайб. Знаєш, як буває в кіно?
— Ні, не знаю. Очевидно, ми з тобою дивимося різні фільми.
— Та ну, ти ж розумієш, про що я.
— Абсолютно не розумію.
— Ти її бісиш, вона тебе бісить, ви сваритеся, а потім…
— Христю, не вигадуй.
— Лук’яне, та це ж класика.
— Якщо я відповів на твоє питання, то хотів би спокійно поїсти.
Відрізаю шматок омлету, сподіваючись, що на цьому допит завершено.
Дарма.
— Ні, зачекай, я ще не закінчила.
— Хто б сумнівався.
— Припустімо, що вона опинилася в тебе вдома випадково. Тоді що ви взагалі робили разом посеред ночі?
— Я підвозив її додому. А потім подзвонила ти й сказала, що Єві погано, тож ми разом приїхали сюди.
— Отже, підвозив додому, — багатозначно повторює Христя.
— Не виривай слова з контексту. Підвозив додому означає саме те, що означає. Святослав був зайнятий, а мені було не складно. Я б так само не мав нічого проти, якби Свят підвіз тебе, коли тобі це потрібно, — тицяю в неї виделкою.
— Добре. Тоді інше питання. Ти визнаєш, що помилявся щодо неї? Що Уляна насправді не така агресивна й нахабна, як тобі здалося в перший день вашого знайомства?
На це принаймні відповідь у мене є.
— Так, помилявся.
— І вона тобі подобається? — ніяк не вгамується сестра.
Я зволікаю. Сказати «ні» було б неправдою. З Уляною мені на диво комфортно. Але одне я знаю точно: серйозні стосунки мені зараз не потрібні. Я не готовий витрачати на жінок час, сили й емоції. У моєму житті й без того достатньо всього, що потребує моєї уваги.
— Вона мені подобається як кандидатура на роль няні для Єви, — зрештою відповідаю я. — Мене б це цілком влаштувало. Але вчора поговорити з нею про роботу не вдалося — було геть не до цього. Та й не певен, що Уляна взагалі захоче на мене працювати.
— Ця дівчина серед ночі поїхала з тобою до лікарні, — без жодних вагань заявляє Христя. — Думаю, шанс у тебе є. І на твоєму місці я б поговорила з нею якнайшвидше, бо за два дні я повертаюся до Києва. На жаль, довше залишитися не можу. Тож у тебе два варіанти: або телефонувати мамі й просити, щоб вона приїхала, або домовлятися з Уляною.