РОЗДІЛ 12. ЛУК'ЯН

Коли виходжу з палати Єви, минає вже близько години, а може, й більше.

Обережно прикриваю за собою двері. Донька нарешті заснула, температура після жарознижувального знизилася, а лікар після огляду трохи мене заспокоїв. Нічого, що викликало б серйозне занепокоєння, він не виявив. Але через високу температуру й біль у животі запропонував залишити Єву до ранку в клініці. Я не заперечую. Краще нехай цю ніч донька проведе під наглядом лікарів, а вранці, якщо все буде добре, заберу її додому.

Біля рецепції помічаю Уляну. Вона сидить на дивані, схилившись над мобільним, і не помічає моєї появи. Дивно усвідомлювати, що зараз на мене чекає та сама дівчина, яка нещодавно вгатила тацею по голові. Але від того, що вона тут, стає якось затишніше. Уляна не намагається мене звабити чи привернути мою увагу. Навпаки, поводиться так, ніби їй абсолютно байдуже, що я про неї думаю. І мені це подобається.

Підходжу й сідаю поруч. Уляна настільки зосереджена на тому, що відбувається на екрані, що навіть не помічає мене. Я нахиляюся трохи в її бік.

— Напевно, ти зайнята чимось дуже цікавим.

Дівчина здригається, відривається від мобільного й усміхається.

— Розв’язую задачки з алгебри. Свят каже, що це хобі для ботанів, але мене це розслабляє і заспокоює.

— Схоже, ти справді любиш свою роботу.

Її усмішка трішки гірчить, ніби я зачепив за болюче, хоч насправді, навпаки, намагався сказати їй щось приємне.

— Люблю, — відповідає Уляна й відкладає мобільний убік, явно не бажаючи продовжувати цю тему. — Як Єва?

— Заснула. Температура впала до тридцяти восьми. У неї взяли аналізи, частина результатів буде вже вранці. Якщо температура знову не підніметься, то заберу її додому.

— Добре, що з нею все гаразд.

— Так.

Видихаю й відкидаюся на спинку дивана. Тепер, коли Єва спокійно спить, я вже не так хвилююся, а напруга потроху відпускає. Повертаю голову до Уляни. 

— Вибач, що твоя дорога додому закінчилася ось так. Я справді планував довезти тебе без пригод.

— Та ну. Це ж не твоя вина.

— Все одно. Замість того, щоб спати у своєму ліжку, ти сидиш опівночі в клініці зі мною.

— Не переймайся.

Уляна кладе долоню поверх моєї руки й легенько стискає її, наче намагається заспокоїти.

Опускаю очі на наші руки. Її долоня маленька й тепла, і цей простий дотик чомусь відчувається надто приємним. Настільки, що я не поспішаю ворушитися, боячись ненароком його перервати. Уляна простежує за моїм поглядом і теж дивиться на наші руки. А тоді різко забирає свою, ніби щойно схаменулася й зрозуміла, що дозволила собі зайве.

Я переводжу увагу на автомат із напоями в іншому кінці коридору.

— Каву будеш? — змінюю тему, відчуваючи, що так буде краще для нас обох.

— Буду.

Підводжуся й прямую до автомата. За хвилину повертаюся з двома паперовими стаканчиками й простягаю один Уляні. Вона тягнеться по нього, і наші пальці знову торкаються. Уляна теж це помічає, проте цього разу не відсмикує руку. Спокійно забирає стаканчик і робить ковток.

— Дякую.

— Принести тобі каву з автомата — це найменше, що я можу для тебе зробити.

— Ми не на побаченні, тож тобі не треба мене вражати. — Уляна дивиться на мене поверх краю стаканчика.

— А ти впевнено розбиваєш залишки моєї чоловічої самооцінки.

— Не хвилюйся. За моїми відчуттями, там ще є що розбивати.

Я тихо сміюся, намагаючись не порушувати лікарняну тишу.

Якийсь час ми мовчки п’ємо каву. Я раз у раз поглядаю на зачинені двері палати Єви. Тиша між нами зовсім не тисне. Навпаки, присутність Уляни поруч здається напрочуд доречною.

— Можливо, це прозвучить дивно, але я радий, що зараз не сам.

Уляна затримує на мені погляд. Схоже, моє зізнання її дивує, але вона нічого не каже.

— Єва — найцінніше, що є в моєму житті. Я знаю, що можу розраховувати на Христю, на маму. Але коли справа стосується Єви, відповідальність усе одно насамперед на мені. І часом це тисне, бо я розумію: якщо я раптом не впораюся, поруч немає її мами, яка розділить з нами турботи.

— А що сталося з твоєю дружиною? — обережно питає Уляна.

— Колишньою дружиною, — різкіше, ніж збирався, виправляю я.

— Це не моя справа, тому можеш не відповідати.

— Та ні, все нормально. Це не секрет. Еллу не цікавить життя Єви. Наскільки знаю, зараз вона десь у Європі. Подорожує, веде блог, знімається в рекламі, пробує себе в акторстві, ходить на вечірки. Вона отримала саме те життя, якого завжди хотіла. Для Єви в ньому місця не знайшлося.

Роблю ковток кави.

— Ми часто сварилися через те, що їй байдуже на Єву. А одного разу Елла сказала, що це я змусив її залишити дитину. — Навіть зараз від згадки про ті слова всередині здіймається глуха злість. — Досі не розумію, як можна сказати таке про власну доньку. Єва ні в чому не винна. Вона не заслуговує почуватися небажаною через те, що її мати одного дня вирішила, що материнство їй не підходить.

Уляна уважно слухає. Не знаю, чому розповідаю їй те, чим зазвичай не ділюся з малознайомими людьми, але з нею це чомусь здається правильним.

— Ти прекрасний батько, — зрештою промовляє вона. — І чудово справляєшся. Це помітно відразу, щойно бачиш вас із Євою разом.

Я не встигаю нічого відповісти, бо мобільний Уляни вібрує. Вона дістає його й поглядає на екран.

— Це Свят. Він приїхав за мною і чекає біля клініки.

— О, то ти таки потрапиш сьогодні додому?

— Здається, так.