РОЗДІЛ 11. УЛЯНА

Стою у вітальні Лук’янового будинку й не знаю, куди себе подіти.

Згори долинають кроки. Піднімаю голову. Лук’ян обережно спускається сходами з донькою на руках. Єва тулиться до його грудей, поклавши голову йому на плече. Волосся розсипалося по обличчю, очі напівзаплющені. 

— Ти молодчинка, квіточко, — лагідно підбадьорює її Лук’ян. — Зараз поїдемо в лікарню, тебе оглянуть, і все буде добре.

Єва щось нерозбірливо бурмоче у відповідь і міцніше обіймає його за шию.

Дивлюся на них і зачаровуюсь. Я вже бачила Лук’яна самовпевненим, грубим, роздратованим, спантеличеним, а за останню годину — навіть трохи милим — так, я це визнаю — і вразливим. А тепер бачу, яким він стає поруч із донькою. Ніжним, уважним і безмежно турботливим. Неможливо залишитися байдужою до того, як сильно він любить свою дитину.

Лук’ян повільно спускається з другого поверху, обережно ступаючи сходинка за сходинкою, і раз у раз поглядає на Єву. Без сумнівів: донька для нього — найважливіша людина у світі.

Він підходить ближче.

— Як вона? — питаю.

— Температура трохи спала. Зараз тридцять дев’ять і два. — Лук'ян переводить погляд на доньку, а тоді на мене. — Але я все одно відвезу її в лікарню. Хочу пересвідчитися, що все гаразд.

— Я поїду з тобою.

Лук’ян злегка зводить брови, явно не чекаючи від мене такої пропозиції.

— Ти будеш за кермом, а я пригляну за Євою на задньому сидінні. Якщо ти не проти, звісно, — додаю, знизуючи плечима.

— А ти хто?

Голос лунає з-за спини Лук’яна.

Я лиш тепер помічаю дівчину, яка спускається слідом за ним. Вона зупиняється на останній сходинці й з цікавістю розглядає мене.

— Я Уляна.

І замовкаю, бо гадки не маю, що додати. Подругою Лук’яна мене точно не назвеш. 

— А я Христя, його сестра, — вона усміхається. — То ти…

— Христе, — застережливо перебиває Лук’ян.

Дівчина невинно піднімає руки. Судячи з виразу її обличчя, продовжити розмову їй дуже кортить, але вона лише слухняно киває на братове попередження.

Лук’ян повертається до мене.

— Добре. Поїдеш зі мною.

Він рушає до виходу, і я одразу випереджаю його, щоб відчинити двері. З Євою на руках зробити це було б не надто зручно.

— Дякую, — Лук’ян проходить повз мене.

Надворі прохолодно. Єва тепло вдягнена, але щойно нічне повітря торкається її обличчя, вона ховає ніс у батькове плече й сильніше обіймає його за шию.

Підходимо до автомобіля. Я відчиняю задні дверцята, а Лук’ян нахиляється й обережно вкладає Єву на сидіння. Вона сонно кліпає, поки він допомагає їй влаштуватися зручніше.

— Так зручно, квіточко?

— Угу, — ледь чутно озивається вона.

Я обходжу машину й сідаю з іншого боку, поруч із Євою.

— Я Уляна, — кажу їй. — І поїду з вами, добре?

Єва кілька секунд розглядає мене з-під важких повік, а тоді мляво киває.

Лук’ян зачиняє дверцята, обходить автомобіль і сідає за кермо. За мить двигун оживає. Єва прихиляє голову до мого плеча. Не знаю, чи робить це свідомо, чи просто шукає зручніше положення, але я не рухаюся, боячись її потривожити.

Лук’ян перевіряє дзеркало заднього виду. Його погляд затримується на Єві, яка притулилася до мене, потім переходить на моє обличчя. Ніби він переконується, що з нами обома все гаразд. Лише після цього виїжджає з подвір’я.

До приватної клініки ми дістаємося хвилин за двадцять.

Лук’ян телефонує комусь ще дорогою, тому, коли ми заходимо всередину, біля рецепції на нас уже чекає медсестра. Він несе сонну Єву на руках, а вона знову вмощує голову на його плечі й навіть не розплющує очей.

— Лікар уже чекає на вас, — повідомляє медсестра й показує в бік коридору.

Лук’ян іде за нею, але за кілька кроків озирається на мене.

— Я почекаю тут.

Він киває й несе Єву далі, а я опускаюся на диван біля рецепції. Дістаю мобільний. На екрані кілька пропущених дзвінків і повідомлень від Святослава.

«Ти де?»

«Улю, передзвони мені».

«Я хвилююся».

Швидко набираю відповідь.

«Я з Лук’яном і Євою. У неї піднялася температура. Ми в лікарні».

Відповідь приходить так швидко, ніби Свят сидить із мобільним у руці.

«З Євою все добре? (А про те, як ти опинилася з Лук’яном, ми ще поговоримо)».

«Температура вище тридцяти дев’яти. Зараз її оглядає лікар».

Три крапки з’являються миттєво.

«Скинь адресу. Я приїду й заберу тебе».

Дивлюся на повідомлення. Це було б логічно. Уже майже північ, а моя присутність тут нічого не змінює. Можу надіслати Святославові адресу й за пів години сісти в його машину та повернутися додому.

Пальці зависають над екраном. Перед очима знову постає Лук’ян, який спускається сходами з Євою на руках. Можливо, йому зараз потрібна підтримка. От тільки чому я вирішила, що він хоче отримати її саме від мене? Ця думка трохи збиває з пантелику, але я все ж набираю відповідь братові.

«Не треба. Я залишуся тут».