РОЗДІЛ 3. УЛЯНА

— Святику, що б ти мені не запропонував, відповідь — ні.

Я не готова вилазити зі своєї мушлі страждань. Надто розбита, щоб намагатися справити на когось хороше враження, вдавати, що зі мною все гаразд, і взагалі робити щось продуктивніше, ніж лежати в ліжку з ноутбуком. 

— Улю, я хвилююся за тебе. І бабуся також. Не хочеш повертатися до Львова — добре. Нехай так. Але сидіти цілими днями у своїй кімнаті й киснути — теж не вихід із ситуації. 

— Ще й який вихід, — заперечую я. — Мені цілком комфортно в моєму ліжку з моїм ноутбуком.

Повертаю голову в бік ноутбука, який брат кілька хвилин тому забрав у мене й відклав подалі.

— Через 3 дні мені треба повертатися до Києва, але я не можу залишити тебе тут у такому стані, — гне своєї Свят.

— Не хвилюйся. Зі мною все буде добре.

Він дивиться на мене так, наче я щойно заявила, що завтра прокинуся о шостій ранку, пробіжу з ним десять кілометрів лісовими стежками й почну нове життя. Схоже, брат чудово розуміє, що я видаю бажане за дійсне.

— Не дуже переконливо, — каже він.

— Не будь таким суворим.

Святослав проводить долонею по обличчю й кілька секунд мовчить. Я вже сподіваюся, що він нарешті здасться й поверне мені ноутбук, але мій брат не був би моїм братом, якби так легко відступав.

— Мій друг шукає няню для своєї доньки.

Я голосно сміюся й хитаю головою.

— Ти знаєш, що мені не подобаються футболісти, — 99% друзів мого брата — футболісти, тож навіть уточнювати не бачу сенсу.

Назвіть мене упередженою, але більшість футболістів, із якими мені доводилося знайомитися, або бабії, або самозакохані типи. А іноді — два в одному. До того ж розмовляти з ними про щось, крім футболу, тренувань і чергового матчу, для мене ще те випробування. Я люблю футбол лише тоді, коли мій брат на полі. На цьому мій інтерес до нього закінчується.

Брат притискає долоню до грудей і дивиться на мене з таким виразом, ніби я щойно завдала йому смертельної образи.

— Але ж я футболіст. І ти мене любиш. Я знаю.

Він ще й драматично зітхає, для переконливості опускаючи голову.

— Ти мій брат-близнюк, дурко. У мене немає варіантів тебе не любити, — легенько б’ю його кулаком у плече. — Але щодо інших — ні. Я не надто добре ладжу з футболістами. Тож дякую за пропозицію, але ця робота мені навіть теоретично не підходить.

— Лук’ян не футболіст.

Я вже відкриваю рот, щоб укотре сказати «ні», але Святослав випереджає мене:

— Він бізнесмен. Після розлучення переїхав із Києва сюди разом із донькою й ніяк не може знайти їй нормальну няню. Він порядний, чесний, трохи задрот… У позитивному сенсі. Як ти. У тебе задачки, а він схиблений на астрономії. Притягнув сюди телескоп і може годинами стирчати надворі, розглядаючи небо.

— Тебе послухати, то він цілковитий ідеал — закочую очі.

Я ж чудово розумію, що Святослав навмисно описує цього Лук’яна так, щоб він сподобався мені ще до нашої зустрічі. Порядний, чесний, любить розумні штуки. Ще трохи — і брат повідомить, що той читає наукові журнали за сніданком і розв’язує рівняння перед сном.

Примружуюся, намагаючись знайти хоч якусь причину причепитися до цього ідеального Лук’яна. І, звісно, знаходжу.

— Якщо він такий хороший, то чому від нього пішла дружина?

Святослав хитро потирає підборіддя. От тільки цього виразу мені бракувало. Здається, він помітив, що я таки зацікавилася його пропозицією. Не те щоб сильно. Можливо, трішки.

— Про це сама в нього запитаєш.

— Я ще ні на що не погодилася, — нагадую йому. — І взагалі, ти так розхвалив мені свого Лук’яна, а про доньку не сказав ані слова. Може, вона маленьке чортеня, яке виживає всіх нянь. Ну, знаєш, як у фільмах буває. Фарбує їм волосся в зелений, підсипає щось у їжу, влаштовує пастки по всьому будинку…

— Я не розбираюся в дітях, але повір мені: Єва — янголятко. Ти полюбиш її, щойно побачиш. Вона допитлива й дуже кмітлива дівчинка.

Задумливо кусаю губу. Насправді робота нянею мене не лякає. Коли навчалася в університеті, я часто так підробляла. Забирала дітей зі школи й садочка, допомагала з домашніми завданнями, готувала їм вечерю, вкладала спати, поки батьки не повернуться додому. Тож нічого нового чи надто складного в цьому для мене немає. І все ж погодитися означає вилізти зі своєї кімнати. Познайомитися з новими людьми. Взяти на себе відповідальність за чужу дитину, коли я зі своїм життям зараз не надто добре даю раду.

— Я не знаю, що тобі відповісти.

— Слухай, — Святослав дивиться на годинник. — Я сьогодні маю зустрітися з Лук’яном. Хочемо трохи відпочити й розважитися. Можеш поїхати зі мною в клуб. Познайомишся з ним, поговорите, зрозумієш, що він за людина.

Я демонстративно оглядаю себе.

— Ти сам сказав, що я виглядаю як розлючений домовик. Не думаю, що мені варто їхати з вами в клуб. Та й не хочу вам заважати.

— Тоді зустрінься з ним завтра. Я вже розповів йому про тебе, і він не проти.

— Ти вже розповів йому про мене?

— Тільки те, що маю сестру, яка може підійти.

— Святе…

— Що? — він невинно розводить руками. — Я не сказав, що ти погодилася.

— Але явно натякнув на це.

— Я був упевнений, що зможу тебе переконати хоча б зустрітися з ним.

Хитаю головою. От же ж маніпулятор.

— А я от не впевнена, що це хороша ідея.

— Улю, просто зустрінься з Лук’яном. Не сподобається він тобі, не підійдуть умови чи ще щось — скажеш «ні» й повернешся сюди. Ти нічого не втрачаєш.

Я ще кілька секунд вагаюся, хоча й сама розумію, що Свят має рацію. Одна зустріч ні до чого мене не зобов’язує.

— Ну добре. Я зустрінуся з твоїм Лук’яном, але нічого більшого не обіцяю.