РОЗДІЛ 1. УЛЯНА

Є дуже багато способів зруйнувати собі життя.

Можна влізти в борги, які доведеться виплачувати до пенсії. Можна випадково спалити квартиру, програти всі заощадження або написати босу те, що збиралася написати подрузі про боса. Жахливо, еге ж?

А як вам такий варіант?

Ти ставиш пихатому дев’ятикласнику 2 бали за контрольну з алгебри, бо навіть за дуже великого бажання не можеш поставити йому більше: із п’ятнадцяти завдань не розв’язане жодне.

Наступного дня він приходить вимагати перездачу. Не просити, а саме вимагати. А коли я пояснюю хлопцю, що він зможе підготуватися й перездати контрольну лише наприкінці місяця, коли в мене є офіційно затверджені дні для перездач, той ставить мене перед фактом: я маю організувати все якнайшвидше, бажано вже завтра. Бо за кілька днів його батько повертається з Європи, а це золоте дитя не хоче мати проблем через якусь там «довбану алгебру». Не мої слова. Пряма цитата.

Я відмовляю. Він обіцяє, що я пошкодую. Не те щоб я вперше стикалася з нахабством учнів, але такого в мене ще не було. Та все ж я не сприймаю його погрозу надто серйозно, бо розумію, що хлопець говорить на емоціях.

І це моя перша помилка — недооцінити свого учня. Друга — затриматися того вечора в школі. Третя — дозволити чоловікові, якого кохаю, притиснути мене до стіни в порожньому коридорі адміністративного крила і попастися в пастку.

Відео триває 1 хвилину й 47 секунд. І повірте, цього цілком достатньо, щоб зруйнувати собі життя.

Я передивилася його стільки разів, що пам’ятаю кожну секунду.

Євген нахиляється до мене. Я усміхаюся й обіймаю його за шию. Він цілує мене, а його пальці один за одним розстібають три верхні ґудзики моєї блузки. Я відриваюся від його губ лише для того, щоб прошепотіти:

— Я так за тобою сумувала.

Потім знову цілую свого коханого. Свого, чорт забирай, коханого. Принаймні тоді я була в цьому впевнена.

Відео достатньо чітке, щоб розгледіти і моє обличчя, і його, тому шкільними онлайн-каналами воно розлітається блискавично. Спочатку його отримують кілька учнів. Потім воно опиняється в батьківських чатах. Потім доходить до вчителів. А вже наступного ранку я сиджу в кабінеті директорки «Променя» й дивлюся на власні руки, поки вона гнівно пояснює мені, наскільки неприйнятною є така поведінка для вчительки елітного навчального закладу з бездоганною репутацією.

Мені хочеться запитати, чи репутація Євгена теж постраждала. Але я мовчу. Бо приблизно за 10 хвилин до цієї розмови дізнаюся ще одну цікаву річ. У Євгена є наречена. Останні пів року вона проходила медичну інтернатуру в Мюнхені. Саме ті пів року, протягом яких він до мене залицявся. А останні три місяці ми зустрічалися. 

Поки я закохувалася в нього й вірила, що між нами все серйозно, він просто зраджував зі мною жінку, з якою збирався одружитися. І тепер через нього я втрачаю не лише стосунки, які вважала справжніми, а й роботу. Місце, за яке трималася, учнів, до яких звикла, і репутацію, яку важко здобувала. Усе летить шкереберть за якихось кілька днів, і найгірше — Євген чудово знав, чим я ризикую, але все одно втягнув мене у свої ігри. 

Наступного дня я залишаю школу й запускаю в дію програму з кількох пунктів: ЇСТИ. ПЛАКАТИ. СТРАЖДАТИ. І, мушу визнати, виконую її з дивовижною дисциплінованістю.

Марина, моя найкраща подруга, з якою ми познайомилися саме в «Промені» — ну, хоч щось хороше залишиться мені на згадку про це місце, — приносить їжу, вино й переконує, що Євген — останній покидьок, а я ще радітиму, що все з’ясувалося до того, як я витратила на нього кілька років свого життя.

Я погоджуюся з усім, крім останнього. Радіти поки що не виходить.

Телефонує Святослав, мій брат-близнюк, але йому я кажу лише, що звільнилася. У нього зараз футбольний сезон, попереду важливі матчі, і мені зовсім не хочеться, щоб він хвилювався через мене. Тим паче я чудово знаю брата: варто йому почути всю історію — і замість підготовки до наступної гри він почне з’ясовувати, де живе Євген, щоб особисто з ним розібратися.

Через тиждень я таки здаюся.

Закидаю речі у валізу, зачиняю свою маленьку однокімнатну квартиру у Львові і їду до бабусі в Карпати. Можливо, зміна обстановки піде мені на користь. А якщо ні, то принаймні тут ніщо не нагадуватиме мені про мій сором і покидька, який розбив мені серце.

Село Яворина притискається до гір приблизно за пів години їзди від великого туристичного комплексу, який останні кілька років розростається так швидко, ніби хтось вирішив перетворити цей шматок Карпат на українську Швейцарію. Нові котеджі, готелі, ресторани, канатна дорога, будівництво чергового спа-комплексу. Щороку туристів стає більше, ціни на землю ростуть, а місцеві бурчать, що ще трохи — і замість лісу з вікон бачитимуть самі готелі.

Бабусин будинок стоїть трохи осторонь від центру села, на схилі, звідки видно гори. Тут усе залишилося таким, яким я пам’ятаю з дитинства: старий дерев’яний ґанок, яблуні за будинком, скрипучі сходи на другий поверх і моя кімната з маленьким вікном під самим дахом. Навіть запах той самий — дерева, сушені трави і смачна випічка. Наче за всі ці роки тут нічого не змінилося, поки моє власне життя встигло перевернутися догори дриґом.

Бабуся зустрічає мене так, ніби я приїхала не ховатися від найбільшого провалу у своєму житті, а лиш вирішила навідатися на канікули. Хоча підозрюю, вона здогадується, що щось не так. Надворі жовтень, навчальний рік тільки почався, а я раптом з’являюся на порозі з величезною валізою. Які ще, до біса, канікули?

Вона міцно обіймає мене, гладить по спині й одразу веде на кухню, бо, на її думку, я надто худа. За пів години переді мною вже стоїть тарілка гарячих вареників із картоплею та грибами, щедро политих маслом, а поруч — мисочка сметани. Я ще не встигаю з’їсти навіть половини порції, коли бабуся підсуває ближче горнятко трав’яного чаю та яблучний пиріг.

Усе неймовірно смачне. І лише зараз я усвідомлюю, що вперше за останній тиждень їм не тому, що Марина стоїть над душею й змушує проковтнути бодай кілька ложок супу. Я справді хочу їсти. Вареники зникають один за одним, а слідом за ними я без жодних докорів сумління беруся за пиріг.