Глава 10

Володимир

Я зупиняю машину біля сімейного кафе, де ми вчора вечеряли, і повертаюсь до Ксюші.

— Тату, мені не подобаються танці, я не хочу на них ходити, — жалібно вимовляє вона.

— Чому?

— Там дуже нудно. Якісь рухи вчити треба, і музика дурна, я таку не люблю.

Неможливо встояти перед цим благаючим поглядом, але я звик мислити раціонально.

— Чим же ти хочеш займатись замість танців?

— Мені подобається малювати, — вимовляє Ксюша таким голосом, ніби боїться моєї реакції.

— Малювати? — я на мить прикриваю очі. Зовсім не знаю своєї дитини. Кароліна записала її на танці та басейн, а я навіть не поцікавився, чи потрібно все це Ксюші. Думав, дружина краще у вихованні розбирається. Помилявся.

— Так, тату, я хочу стати художником! Малюватиму людей, і котиків, і природу.

— Добре. Давай перекусимо і все обговоримо.

Тільки зараз Ксюша переводить погляд за вікно та притискає руки до грудей, помітивши вивіску ресторану. Я посміхаюся, коли бачу її радісне личко.

Коли пішла Кароліна, ми з донькою не могли порозумітися. Я відмовився від вигідного контракту і скасував кілька ділових зустрічей, тому додому  повертався вичавленим, як лимон, а Ксюша вередувала і питала, коли з'явиться мама. Що я міг на це відповісти? На емоціях я одного разу підвищив на доньку голос, а вона заплакала і замкнулася у своїй кімнаті. Я не звик вибачатися, після цього у нас все розладналось. І Вікторія потрапила під гарячу руку. Я сердився на себе. Ксюша довірилася незнайомій вчительці, а не своєму батькові. Це боляче вдарило по самолюбству.

Але звільняти Вікторію було зайвим. Ксюша навіть втекла зі школи на знак протесту... Я мало не збожеволів тоді. До того ж дізнався багато цікавого про методи виховання моєї дружини. Кароліна залишала Ксюшу одну вдома, але потім нахабніла настільки, що кидала доньку на вулиці, а сама з коханцем зустрічалася. Коли я почув про це, то довго не міг прийти до тями. Перед очима чорна завіса стояла, від злості свідомість помутніла. 

Ксюша могла постраждати, а я нічого не знав. Заробляв гроші, як завжди.

Коли Кароліна завагітніла, я поклявся собі, що моя дитина не буде нічого потребувати. Відкрив бізнес, прогорів, взявся за новий. Цілодобово пропадав на роботі, Ксюші уваги не приділяв, та й дружині теж. Потім полегшало: я бачив перші кроки доньки, читав їй казки на ніч, укладав спати. Але з'явилися нові труднощі — і я прогаяв той момент, коли Ксюша виросла.

А Кароліна зраджувала мені зі своїм інструктором з тенісу. Я випадково побачив їх у ресторані. Ніхто не відпирався. Навпаки, Кароліна зізналася, що зустрічається з цим чоловіком більше року. Я тоді його адресу пробив, хотів пику розфарбувати, але передумав. Це Кароліна мене зрадила, з нею і треба говорити.

— Я подаю на розлучення, — поставив її перед фактом.

— Та будь ласка, — байдуже відповіла вона. — Ми все одно з Макаром їдемо за кордон. Відпочинемо трохи, а коли я повернусь — оформимо розлучення.

— А Ксюша?

— Вона залишиться з тобою. Мені не потрібна дитина на Балі. Я хочу відпочити. Набридло бути дружиною та матір'ю! Це не життя, а справжнісінька тюрма! — змахнула вона сльози з лиця. — Ти зумієш про неї подбати, я знаю. Ксюші буде краще тут, з тобою.

І вона пішла, зруйнувавши мій світ.

— Тату, а ми будемо морозиво? — Ксюша відволікає мене від тяжких спогадів.

— Ні. Ти можеш їсти солодке, але не щодня. Добре?

— Ну гаразд, — зітхає Ксюша. — Тоді я буду котлету з пюре та яйцем-пашотом. Тільки яйце дістанеться тобі, тату.

— Як скажеш, — усміхаюсь я. Смакові переваги доньки я запам'ятав. Вона не любить смажені яйця, білу рибу, цибулю, капусту та баклажани. Зате обожнює сирники, вівсяну кашу, котлети та макарони. І солодке, звичайно.

Їжу нам приносить та сама офіціантка, що й учора. Лара, здається. Сестра Вікторії. Тільки зовні вони не дуже схожі.

— Ксюше, як у тебе складаються стосунки з однокласниками? — приступаю я до головного питання.

Донька кривиться і сумно зітхає. Чіпає своє волосся, починає крутити в руках виделку. Її реакція насторожує мене. Значить, і в цьому нянька Вікторія не помилилася.

— Там усі між собою дружать, а я намагалася заговорити і з Петром, і з Анею, і з Катею, але нічого не вийшло.

— Що трапилося? Вони не захотіли з тобою спілкуватись?

— Ні. Петро побачив мій малюнок у зошиті і всім сказав, що я художниця. Катя засміялася, мені стало неприємно, і я вибігла із класу.

— А що то був за малюнок?

— Я... маму малювала.

Її визнання, сказане тихим переляканим голосом, дрібним дробом потрапляє до серця. Дихати неможливо, у грудях ниє, горить. Я стискаю щелепи, прочищаю горло і питаю якомога м'якше:

— Сумуєш за нею?

— Так.

— Може, запросимо твоїх однокласників у суботу на день народження? — змінюю тему, щоб Ксюша не сумувала. — Навряд чи вони хотіли тебе образити, коли назвали художницею.