Глава 1

Я чую дитячий плач. Озираюсь, бо хочу зрозуміти, звідки долинає цей тоненький надривний звук. Серце тьохкає в грудях, я болісно сприймаю дитячі сльози. Бо діти не повинні страждати.

Скидаю внутрішнє заціпеніння та заходжу до класу, де нещодавно закінчилися заняття. За останньою партою сидить Ксюша, другокласниця, яка навчається у нашій школі лише півтора місяці. Вона поводиться відсторонено: з іншими дітьми не спілкується, дивиться на всіх вовком, рідко веселиться на перервах. І погляд у неї часто сумний-сумний.

Моя душа болить від того, що семирічна дівчинка з таким сумом дивиться на світ.

У перший же тиждень я викликала її батьків до школи. Хотіла познайомитися з ними та запитати, чому їхня дитина погано соціалізована. Поки інші учні спілкуються, Ксюша сидить на самоті і гортає підручники. 

На зустріч прийшла мама дівчинки, гарна брюнетка з зарозумілим поглядом. Вона не сприйняла мої слова всерйоз, відмахнулася від запитань і сказала, що я нічого не тямлю в дітях. Подумаєш, дитина ні з ким не товаришує, що в цьому такого? Ксюша не розмовляє з ким попало, а я просто дурна вчителька, яка купила диплом у нікчемному університеті.

Після тієї зустрічі я намагалася зв'язатися з батьком Ксюші, сподіваючись, що хоча б він адекватно відреагує на моє занепокоєння. Але на мої дзвінки ніхто не відповів. І ось тепер я знаходжу Ксюшу в сльозах, розгублену та налякану. Вона витирає мокрі щоки, але продовжує схлипувати. Тихо, ледве стримуючись.

— Що тебе засмутило, Ксюше? — питаю я, сідаючи поруч.

— Нічого, — вона тре почервонілі очі.

— Добре, як скажеш. А чому ти ще не вдома? Уроки давно скінчилися.

— Тьотя Рита захворіла, а тато… — Ксюша важко зітхає, закриває личко руками і знову плаче.

Навіть не знаю, що сказати. Я веду уроки в другому, сьомому, дев'ятому та одинадцятому класі, але я не вмію надавати психологічну допомогу маленьким дітям. 

Надія Григорівна звільнилася перед початком навчального року, а Дмитро Платонович навідріз відмовився працювати із малими дітьми. Тож вчителькою англійської призначили мене. Я навіть зраділа: новий досвід як-не-як, та й з малюками має бути легше, ніж з агресивними підлітками. Вийшло все трохи інакше. І сльози Ксюші яскравий тому приклад. Я не знаю, як правильно заспокоїти дитину.

— Батько затримується на роботі?

— Так, — киває дівчинка. — Він постійно працює, я його майже не бачу.

Знайома пісня. Щоб забезпечити дитину, потрібно багато трудитися, але при цьому діти почуваються покинутими або непотрібними. Моя двоюрідна сестра сама виховує сина, і племінник по секрету розповів мені, що шалено тужить за мамою, адже вона працює навіть у вихідні. Просто закривається на кухні і доробляє важливі проекти, а Левко на неї злиться. Він не розуміє, що мама заради нього старається, поки батько в черговий раз шукає своє покликання.

— А твоя мама де?

Не встигаю домовити, як обличчя Ксюші кривиться.

— Мама поїхала... Вони з татом розлучаються. Це я винна, — вона схиляє голову і шморгає носом. — Я була неслухняною.

— Ти помиляєшся. І мама, і тато дуже тебе люблять. Їхнє розлучення ніяк не пов'язане з тобою.

— Але мама каже, що це все через мої примхи... Через це тато нас розлюбив...

Я хитаю головою. Що це за мати? Як вона може вселяти своїй дочці почуття провини? Ксюша – чудова дитина, дуже шкода, що їй довелося вислуховувати звинувачення від рідної людини.

— Іноді люди кажуть одне, а мають на увазі зовсім інше. Особливо коли їм боляче. Ось як твоїй мамі зараз, через розлучення… А тато тебе не розлюбив, це неможливо. Батьки завжди люблять своїх дітей.

— Ви так думаєте?

— Так, я в цьому впевнена.

Ксюша усміхається, і в її блакитних очах з'являється радісний блиск. Як мало потрібно дитині для щастя! Лише підтримка і лагідне слово від чужої, по суті, людини.

— Вікторіє Андріївно, ви класна, — палко каже Ксюша і обіймає мене своїми тоненькими ручками. Я відповідаю їй взаємністю, хоч і розумію, що це неправильно.

Двері з гуркотом відчиняються, і в клас заходить високий темноволосий чоловік. Він одразу ж пригнічує своєю енергетикою, здається, що приміщення зменшується у кілька разів. Його погляд не віщує нічого доброго. Складається враження, що чоловік готовий мене вбити.

— Забери руки від моєї дочки! Негайно! — грізно гаркає він.

— Тату, все гаразд, — белькоче заплакана Ксюша. — Це Вікторія Андріївна, моя вчителька. Вона допомогла мені.

Я роблю кілька кроків до чоловіка і сміливо зазираю йому у вічі. Вони темні, озлоблені, наче я не дитину обійняла, а скоїла жахливий злочин. Мені не подобається батько Ксюші. З першого погляду я знаходжу цю людину неприємною. Замість того, щоб розібратися в ситуації, він кричить на мене, коли поряд знаходиться його засмучена донька.

— Здрастуйте, — говорю холодним тоном. — Вибачте, я піддалася емоціям. Більше це не повториться.

Свої помилки я визнавати вмію. Не можна обіймати чужих дітей, у нашій школі це заборонено. Вчителі повинні вести уроки, пояснювати незрозумілі моменти, допомагати дітям, але не виявляти свої особисті симпатії.