Розділ 42. Катя

Моє серце ледь не зупинилося від усвідомлення того, що Саша хотів мене. Хотів повернути, хотів бути поруч, тягнувся до мене так, що я майже фізично відчувала мурашки, які пробігли його тілом.

Але я жодного разу не збрехала, коли сказала, що не хочу жити в страху. І мені потрібно було добре подумати, перш ніж погоджуватися на його умови.

Одним із каменів була моя власна мати. До неї я і попрямувала.

Вона, здавалося, застигла в часі. Продовжувала сидіти на місці кам’яною статуєю, дивилася крізь вимкнений телевізор у вікно. Слухала літній вітер, що пестив прочинене вікно.

— Мамо? — покликала я, коли вона ніяк не відреагувала на мою присутність.

На мить вона здригнулася. Обернулася і швидко стерла зі щоки сльозу, що набігла.

— Так, люба, голодна? — запитала вона без тіні усмішки. Радше як даність. Слова, які вона мала сказати.

— Ні, дякую, — спокійно відповіла й видихнула.

Підсунула стілець навпроти неї, сіла зручніше й подивилася мамі в очі.

— Чого ти домагаєшся такою поведінкою? — запитала в неї без образи чи злості в голосі.

Мені було важливо це зрозуміти. Я не бачила мотивів її вчинків, а тому хотіла отримати прості відповіді. Вони були мені потрібні. Щоб рухатися далі. Щоб розуміти, чи можу я бути в безпеці у власному домі — там, де народилася і виросла.

— Нічого, — її брови ледь здригнулися, — ти прийшла знову мене звинувачувати?

— Я прийшла поговорити, — відрізала, — хочу зрозуміти, чому ти це зробила. Чому ти робиш це зараз. І яким ти бачиш ідеальне вирішення ситуації. Бо особисто я застрягла між двома — ні, навіть трьома — домівками, де майже ніде не почуваюся в безпеці. Мабуть, єдиним місцем, де я змогла видихнути, був дім Володимира.

— Володимира? — мама здивовано подивилася на мене.

— Водія Саші, пам’ятаєш? Він прихистив мене в себе сьогодні вночі.

— Ти спала під чужим дахом із чужим чоловіком.

І знову несхвалення, стиснуті губи та її власне, навіяне бачення мого життя, тоді як я хотіла жити так, як хотіла сама.

— Я кажу тобі, що в малознайомої людини почувалася затишніше, ніж у рідному домі, а ти дорікаєш мені цим? — запитала тихо-тихо.

Не вірю, що мама мене не любить. Просто вона вперше зіткнулася з думкою, що була неправа. І тепер не знає, що їй із цим робити.

Мама видихнула.

— Одного дня в тебе з’являться діти…

— Вони в мене вже є, — сказала вголос і раптом зрозуміла, що це правда. Я зовсім несподівано стала мамою для двох малюків.

Бо я полюбила їх, полюбила їхнього тата й тому, що їм до біса не пощастило з тією, яка дала їм життя на цьому світі.

— Вони не твої, Катю, — суворо відповіла мама.

Я кивнула. Що ж. Так розмова не піде.

— Я не прошу в тебе повчань чи настанов. Не прошу оцінювати мої вчинки. Не прошу казати, що я розумниця або, навпаки, усе роблю не так. Я просто ставлю тебе до відома, мамо, що у твоєї доньки є двоє дітей. І ти ще зовсім недавно сама радо називала їх онуками.

До речі, про лицемірство, так? Її губи стиснулися в іще тоншу ниточку.

— Я розумію, що ти любиш мене й піклуєшся про мене, — говорити ставало дедалі легше, ніби я нарешті скинула важку ношу зі своєї шиї, — але ти не даєш мені жити, мамо, коли ухвалюєш рішення за мене. Будь ласка, дозволь мені припускатися власних помилок і жити так, як я це бачу. Так, ти можеш бути зі мною не згодна. Але я вже повнолітня і сама несу за себе відповідальність.

— Для мене ти назавжди залишишся маленькою дівчинкою, — пробурмотіла мама, у її очах стояли сльози.

А в мене серце стиснулося. Треба ж. Але ні, я не відступлю — я стоятиму за себе та свої кордони.

— Я назавжди залишуся твоєю донечкою, — не стала сперечатися, — але бути донькою і бути недієздатною — різні речі, згодна? Думаю, я цілком дієздатна, щоб самостійно ухвалювати рішення за себе.

Мама м’яко усміхнулася.

— Ти так виросла, моя крихітко, — нарешті промовила вона й торкнулася рукою моєї щоки.

Її обличчям, уже не ховаючись, текли сльози.

— Я просто боюся, що одного дня тобі розіб’ють серце.

— Його вже розбили, — не стала лукавити, — але значно болючішою була не ця думка, а те, що я можу не довіряти тобі. Я хочу завжди тобі довіряти, мамо. Добре? Ми зможемо спробувати ще раз?

Здається, вона розплакалася. Здається, я теж. І так ми просиділи дуже довго, ділячись спогадами про мої дитячі часи. Моє серце поступово знаходило спокій.

І лише одне питання досі мучило втомлену голову. А що, власне, далі?

Відповідь прийшла не одразу.

Спершу — сповіщенням на пошту про те, що я пропустила кілька лекцій, і куратори курсу занепокоїлися моєю успішністю. Мені надіслали відео всіх пропущених занять, запитали, чи маю я питання.

І приставили до мене ментора. Я навіть закотила очі, коли побачила ім’я.