Розділ 41. Саша

Мія засовалася на місці, потім видихнула. Піца чекала на неї, але донька на неї навіть не дивилася. Відвернулася і закусила губу.

— Мікарікабутю…

— Що? — не зрозумів я.

— Ми хотіли повернути тобі Катю! — випалила Мія, червоніючи на очах. — Щоб ти зрозумів, що кохаєш її!

Я, здається, тут і присів. Хіба не сама Мія була проти моїх стосунків із Катею? Хіба не вона влаштувала істерику й утекла тоді на парковці лікарні, коли застала мене і…

Я згадав м’які солодкі губи, згадав той поцілунок, що ледь промайнув між нами. Спіймав поглядом Катю — почервоніла. Теж пам’ятала?

Але сьогодні вона ночувала не в мами — і не зі мною, вочевидь. Від неї линув аромат чоловічого шампуню. Чи маю я взагалі право згадувати поцілунки, які ми розділили?

— Міє, це справи дорослих, — спробував було сказати я, коли мене перебив син.

І ні, він, на відміну від Мії, не намагався лізти в наші стосунки. У нього закінчився кетчуп, яким він щедро поливав свою піцу. Тому він підняв квадратні голодні очі на Катю і пробурмотів з усією своєю дитячою безпосередністю:

— Мамо, а де ще кепчук?

— Тримай, малюку, — одразу ж відгукнулася Катя, вихопивши тюбик із сусіднього порожнього столика.

І вся ця сцена відбулася так просто і природно, наче так і було задумано. Але ж у Діми вже була мама. Тоді чому він, попри те, що знав Марину, назвав Катю — мамою?

Моя чуйка всередині занила. Якщо все вказує на те, що перед тобою — зелений, чому ти вперто продовжуєш називати його жовтим? Потураючи словам колишньої дружини-маніпуляторки?

Я важко видихнув.

Який же я ідіот.

— Міє, я дуже злякався за вас, — сказав усе ж суворо, — і хоч ти керувалася добрими намірами, але могла потрапити у велику біду.

— І втягнути в це Діму, — підтримала мене Катя.

Попри все. Підтримала.

— Вибачте, — одразу ж опустила голову Мія, похнюпила носа, — я хотіла як краще.

— Тато це розуміє, — ніжно промовила Катя і підняла голову моєї доньки, щоб витерти сльози, які набігли на очі. — Але наступного разу просто зателефонуй мені, добре? Якщо раптом засумуєш, захочеш поговорити чи щось пояснити.

Мія кивнула й витерла сльози. А потім, щоб стримати новий потік, вихопила здоровенний шматок піци і вгризлася в нього всіма зубами. Діма ж схопив червону машинку й заходився катати її по столу.

Запала незручна мовчанка. Як би… Повернути сказані слова назад? Я закусив губу.

— Ми…

— Я…

Ми з Катею почали говорити одночасно, тому на наших губах заграла усмішка. Як у дітей. Я махнув рукою, передаючи чергу Каті.

— Я… — вона закусила губу. — Я хотіла запитати, чи хочеш ти, щоб останні два тижні я працювала з дому чи в офісі?

У мене перехопило подих. Ось він, той самий момент. Візьми та вибачся, придурку! Просто вичави із себе слова! Очевидно ж, що єдиний ідіот у цьому районі — ти!

— Пройдемося? — запропонував замість відповіді.

Насправді боягузливо відклав важливу розмову на три хвилини. Але мені просто терміново потрібно було зібратися з думками.

— А діти? — розгублено озирнулася Катя.

— Я покличу Володимира.

Дівчина невпевнено кивнула, але вставати з-за столу не поспішала. На секунду мені здалося, що вона теж відкладала неминуче якомога далі — у найдальшу й найтемнішу шухляду. Але ж ми вже дорослі люди. Ми так вчинити не можемо.

Володимир увійшов до ресторану і якось по-особливому подивився на Катю — його брови вмить насупилися, коли він перевів погляд із дівчини на мене. Похитав головою, але нічого не сказав — мовчки сів поруч із Мією.

Це ще що за реакція?

Катя ще з хвилину поправляла волосся, наче готувалася до неминучого, а потім нарешті встала.

— Ходімо? — сказала вона, усе ще уникаючи мого погляду.

Я кретин. Просто кретин. І все життя проситиму пробачення у своєї німфи, так і не зумівши остаточно його вимолити. Я видихнув і вийшов за нею на вулицю, де в легені вдарило свіже повітря.

— Катю, послухай…

— Якщо ти хочеш звільнити мене просто зараз, я все зрозумію, — раптом вставила вона.

Прекрасно, Олександре Євгеновичу, ось такої вона тепер про тебе думки. І звинувачувати в цьому потрібно не її. Я видихнув.

— Ні, річ в іншому, — я цокнув язиком, збираючись із думками, — просто… я ідіот.

— Що?

Здається, Катя зовсім не очікувала такого. Підняла на мене очі-вуглинки і змахувала віями, осмислюючи почуте. Я видихнув.

Потягнувся до її пальців, щоб м’яко взяти у свої, але Катя відсахнулася. Я знову вилаяв себе.

— Те, як ти ставишся до Діми, — пояснив я, махнувши на піцерію, — очевидно ж, що ти не могла мати стосунку до того дзвінка. Ти любиш дітей, і це видно, і ти нізащо не ризикнула б добробутом Діми.