Розділ 40. Катя

Вранці я прокинулася у звичний час із думкою про те, що треба швидше розбудити Мію до школи й перевірити, як справи в Діми. Потім згадала, що більше там не працюю. Потім подумалося, що Саша не сказав — чи треба мені було приходити до офісу.

Телефонувати Марині й уточнювати теж не хотілося. Тож я перевернулася на подушці й потонула в ароматі свіжої постільної білизни. Дозволила собі повалятися в ліжку й нічого не робити — уперше за довгий час. Погортала соціальні мережі, посміялася з котиків. Минула, як мені здавалося, ціла година! Насправді — десять хвилин.

Тож я швидко встала, одягнулася і застелила ліжко.

— Володимире? — покликала, але у відповідь була тиша.

На дивані акуратно лежали складені подушка й ковдра. На кухонній тумбі — біла записка. Я підійшла ближче й розгорнула її.

«Поїхав на роботу, ключі лежать біля входу. Можеш забрати їх із собою — у мене є друга пара. Усе, що лежить у холодильнику та шафці, у твоєму розпорядженні. Володимир».

Підпис особливо потішив. Хто б іще міг залишити мені записку? Я акуратно склала її і поспішила до вказаного холодильника. Усупереч моїм очікуванням, він був наповнений інгредієнтами — хоч борщ, хоч печеню готуй. Не думала, що Володимир такий господарський! Треба б приготувати йому щось на вечір.

А раніше я готувала Саші. Усмішка зникла з мого обличчя.

— І мама там теж сама, — пробурмотіла я вголос, поки омлет на пательні доходив до готовності.

З мамою поговорити доведеться. Вона в мене одна, серце в неї слабке. Ну не буду ж я вічно на неї ображатися, правда? Я зітхнула. Спершу вип’ю кави, а потім розберуся.

Від чудового й тихого ранку мене відволік телефонний дзвінок. Спершу я подумала, що це мама, і здивувалася, коли на екрані з’явилося ім’я Марини.

— Алло? — здивовано запитала я.

Не попросить же вона мене антипохмелін привезти?

— Поверни мені дітей, потворо! — верещала моя… подруга?

Я навіть не одразу зрозуміла, що взагалі сталося. Так і завмерла на місці з не надпитою кавою.

— Марино? — про всяк випадок подала голос.

Може, вона переплутала контакти? І зателефонувала не мені?

— Так, так, я тобі телефоную! — продовжувала волати дівчина. — Ти спочатку мужика мого забрала, а коли я його назад відбила, то дітей прихопити вирішила?! Та я на тебе поліцію викличу! Уже викликаю! Сашо, клич копів!

Я насупилася. З тієї маячні, яку несла Марина, я розуміла мало. Але головне — щось із дітьми й Саша поруч. Я завмерла на місці, гарячково намагаючись зрозуміти, що відбувається.

На іншому кінці слухавки почулася метушня. Чоловічий голос щось прошипів і пригрозив. А потім пролунало солодке медове: «Катю?».

Із хрипотою. З таким звичним для мене тембром. Клубок у горлі миттю застряг, перекривши доступ кисню. Серце закалатало. Я прокашлялася.

— Так? — голос тремтів.

— Це Саша, — він звучав стривожено, — пробач, що телефонуємо так раптово…

Телефонуємо… То Марина правду сказала? «Відбила»? Невже Саша знову разом із нею?

—… Мія і Діма зникли.

— Що?! — усі думки миттю вибило з голови.

Мої діти. Мої дорогі. Нехай із їхнім татом нічого не вийшло, нехай і мама в них зі своїми тарганами. Але вони — мої. І я їх скривдити не дам. Усередині все забилося швидше. Думки гарячково крутилися.

— Вони випадково не в тебе?

— Ні, — видихнула я.

Потім замислилася. Я ж теж не в себе. А що, як Мія і Діма поїхали до мене додому? Тобто до мами? Це, звісно, навряд чи, але раптом…

— Я не вдома, — поспішно виправилася, — зараз наберу маму, дізнаюся. Але вона б уже мені зателефонувала.

— Не вдома? — його голос звучав здивовано й відсторонено.

Ще не було дев’ятої ранку. На роботі я не з’являлася. Можливо, його математика зробила свою справу.

— Я наберу, якщо щось дізнаюся, — додала я.

— Звісно, — відповів Саша, слухавку не поклав. Чекав? — Дякую.

І, може, він іще щось хотів сказати — я не дала. Швидко скинула виклик, зібравши всю волю в кулак. У нас була проблема важливіша за наші дивні стосунки. Я набрала маму.

— Слухаю, — її голос звучав сухо й відсторонено.

— У тебе Діми з Мією немає? — запитала я і додала: — Вони зникли. Саша їх по всьому місту шукає.

— Ні, — так само сухо відповіла мама.

А я розлютилася.

— Якщо це знову твої ігри, мамо, — я стиснула чашку в руці так, що кава ледь не розлилася, — якщо ти сподіваєшся так звести мене із Сашею…

— Я більше ніколи у ваші стосунки не полізу, — коротко відповіла мама, явно підібгавши губи. — А ти, звісно, одразу думаєш про мене найгірше.

— Я і не думала, поки ти не приховала дзвінок із лікарні від батька хворої дитини!

Відповісти на це їй було нічого, тому мама за законом жанру просто скинула слухавку. У мене серце було не на місці. Може, поїхати перевірити? Просто про всяк випадок. Навряд чи мама повторила б такий фокус, але… А що, як?