Розділ 39. Саша

Цей день не задався із самого початку. Звиклий до постійної присутності Каті, я зовсім забув і про сніданок, і про каву для себе, і про завдання для дітей. У дитсадку мене окремо відчитали за те, що привіз дитину після хвороби без довідки від лікаря. Навіть погрожували не прийняти Діму.

І на свіжу голову я розумів, що вони мали на це повне право. Але в той момент просто гаркнув, що заплачу подвійну плату, якщо за дитиною наглянуть, поки я на роботі. Так і пішов.

Нову няню швидко знайти не вдалося. Розібратися з усіма проблемами — теж. Я завжди контролював абсолютно все, був взірцем для самого себе, поки в моєму житті не з’явилася та, хто мовчки забрала половину турбот на себе.

І на той час мені було добре, от тільки… Зараз було до нестями погано.

Й організаційно, і морально. Адже я справді сумував за Катею. Але слова Марини були підкріплені чимось більшим, ніж балаканиною і навіть самим лікарем. Я бачив роздруківку своїх телефонних дзвінків, у яких моя спритна секретарка швидко розпізнала невідомий номер. Навіть знати не хочу, як вона вийшла на лікаря, але факт залишався фактом.

Завдяки її розслідуванню я виявив зрадницю, яку пригрів у своєму найбільш захищеному тилу.

Й оскільки жодні ідеї в голову не йшли, роботи в колишніх обсягах не було, я просто втупився в екран комп’ютера й гортав нічого не значущі звіти.

— Олександре Євгеновичу, — знову кокетливим голосом промуркотіла Ліза.

— Що? — відповів їй втомлено.

— Хочете масаж?

Я похмуро подивився на дівчину. Злитися на неї не виходило, але і вмикати звичний ввічливий тон теж. Здається, вона зрозуміла.

— Тоді каву? — не відступала Ліза.

— Не потрібно.

Це була б уже шоста чашка за день. Так і серце зупиниться, якщо продовжу. Я важко видихнув і відкинувся на спинку крісла. Скільки потрібно чашок кави, щоб забути ніжні дотики німфи? Щоб забути турботу, яка оточувала мене щодня?

І як зрадниця могла так спритно прикидатися?

— Може, я припускаюся помилки? — пробурмотів сам до себе в повітря.

Мій телефон розбив тишу, і на одну відчайдушну секунду я вирішив, що це була Катя. Я б узяв слухавку, вона б пояснила, що сталося, і ми б забули це все, як страшний сон.

Але саме він, кошмар наяву, ось-ось мав стати дійсністю. На екрані значилося «Єлизавета Дмитрівна», директорка школи Мії.

— Слухаю.

— Олександре Євгеновичу, якщо ви вирішуєте забрати дитину зі школи, то потрудіться хоча б попередити про це! — гаркнула мені директорка в слухавку.

Ні тобі добридень, ні чи зручно вам говорити.

— Не зрозумів?

— Мія Вишневські — ваша дочка? — запитала вона з насмішкою.

— Так, — прогарчав я крізь зуби. — У чому річ? Я особисто завозив Мію до вас сьогодні, тож гадки не маю, у чому такому ви мене звинувачуєте.

На іншому кінці дроту притихли. Я почув важке дихання. Потім приглушений шепіт — директорка давала комусь якісь вказівки.

— Де Мія?! — голосніше запитав я, підводячись з-за столу.

Директорка ще шепотіла деякий час, а потім усе ж повернулася до мене.

— Її немає на уроках із самого початку дня, — пригніченим голосом сказала жінка, — ви кажете, самі її завезли?

— Так! — гаркнув голосніше, перетинаючи офіс у напрямку до дверей. — Знайдіть її негайно!

Вийти я не встиг — двері відчинилися, і на порозі з’явилася секретарка. Її очі перелякано бігали.

— Не зараз, Лізо, — прогарчав я, намагаючись обійти дівчину на вході.

— Тут телефонують із дитсадка Діми, — пробурмотіла вона, біліючи на очах, — кажуть, він зник.

Моє серце впало.

***

Мія

Перехопити Дімку для Мії виявилося простіше простого. Спершу вона виглядала його серед групи, що гуляла, але не помітила ні його курточки, ні рюкзачка, ні навіть машинки. Вона вже хотіла було заходити всередину й ховатися, коли помітила брата з іншого боку дитячого майданчика.

Поруч із ним сиділа невдоволена вихователька. Вона розмовляла з кимось телефоном і мала дуже сердитий вигляд. Мія сподівалася, що Дімка не наробив жодних дурниць і що тато раптом не приїде по нього. Але за кілька хвилин зрозуміла, що вихователька майже не звертала уваги на хлопчика.

Мія махнула братові.

— Міє! — радісно гукнув він.

Вихователька все ще була повернута в інший бік.

Тоді Мія швидко побігла до брата й дістала зі свого рюкзачка яскраву червону машинку — улюблену Діми. Він швидко клюнув на приманку. Кинув відерце, яким його забезпечила неуважна вихователька, і поплівся слідом за сестрою, міцно схопивши її за ручку.

— Пункт два виконано! — пробурмотіла собі під ніс дівчинка. — Тепер потрібно знайти автобус.