Розділ 38. Катя

За кермом із круглими очима на мене дивився Володимир. Мій погляд мало чим відрізнявся від його.

Я, звісно, знала, що Одеса — маленьке село, але не думала, що настільки.

— Це… твій брат? — тільки і змогла вичавити із себе.

— Ну так, — усміхнувся мені Влад. — Вовчику, привіт!

«Вовчик» раз хитнув головою, а потім вийшов із машини, розтягнувши губи не просто у властивій йому усмішці, а радше в більш здивовано-провокативній. У його очах грали небезпечні вогники.

— Катю, а ви, дивлюся, скрізь встигаєте.

— Ви знайомі? — витягнувся на обличчі пожежник і обернувся до мене.

Я ніяково кивнула.

— Працювали… е-е-е, — як би тут сказати коректно? — на одну людину.

Володимир ніяк не прокоментував мої слова. Продовжував дивитися своїм розкосим лисячим поглядом та хижо всміхатися. Щось задумав?

— Влад сказав, вам допомога потрібна? — промовив він.

— Так! — раптом отямився пожежник. — Брате, їй ніде залишитися. Там якась історія із чоловіком, мамою і…

— Я в курсі.

Влад повільно перевів погляд на мене. У його очах закрутилися шестерні розуміння. Я, колишній роботодавець — нинішній бос його брата — і чоловік, із яким у мене…

— О… — розуміюче промовив пожежник. — Ну, Катю, якщо тобі незручно…

— Нормально, — я видихнула.

Не те щоб у мене був вибір.

— Це потрібно запитувати у Володимира, — поспішно додала я, боячись здатися неввічливою.

Той лише всміхнувся.

— Я якраз не проти, — тихо промовив він і повернувся до машини.

Чоловік відчинив дверцята біля пасажирського сидіння і кивнув мені, щоб сідала. Сам пройшов до водійського.

Я попрощалася з Владом. Міцно обійняла його й подякувала за все, що він для мене зробив, навіть якщо це зводилося до того, щоб я лише умовно втекла зі свого світу. Влад узяв у мене номер телефону й пообіцяв бути на зв’язку, якщо мене знову потрібно буде рятувати.

— Сподіваюся, більше не знадобиться, — тихо відповіла йому, але в душу закралися сумніви.

У машині ми їхали мовчки. Я розглядала такий знайомий мені салон і подумки міркувала про те, які ж у Саші з Володимиром стосунки, якщо він дозволяв водієві їздити на власному авто в неслужбових справах. Але хто я така, щоб думати про це? У Саші тепер своє життя.

І він нізащо не впустить мене в нього знову.

— У вас будуть проблеми через зв’язок зі мною, — тихо промовила я.

— Чому?

— Я в його машині, — ще тихіше.

Володимир обдарував мене коротким поглядом. Я не змогла розрізнити емоцій.

— Ви плануєте її викрасти?

Що за дурне запитання?

— Ні, звісно.

— Подряпати, пошкодити? — продовжував дивний допит Володимир.

— Та ні ж! — уже впевненіше відповіла я.

— Ну, тоді жодних проблем із вашим перебуванням тут я не бачу, Катю, — Володимир важко зітхнув. — Саша ж не монстр. У нього просто характер такий, закритий. Він мало кого підпускає до себе. 

Це я помітила — за стільки років, що я була другом сім’ї, на території Сашиного будинку мало хто ще бував.

— Його багато зраджували, — продовжував говорити Володимир, не відводячи очей від дороги, — тож його параною можна зрозуміти.

— Але ж я не винна, — зовсім тихо промовила й відвела погляд.

У горлі знову стояв клубок.

— Винна чи ні — не мені вирішувати, та й не те щоб це було в моїх інтересах, чесно вам кажучи, — він знизав плечима і знову подивився на мене, уже довше. — Можемо змінити тему, якщо хочете.

Я була б геть не проти, але кожне слово давалося важко. Клубок усе зростав і зростав.

— Я такий роман нещодавно прочитав… — в очах Володимира заграли іскри, а на щоках з’явився рум’янець.

Ніколи раніше я не чула, щоб він переказував прочитані ним книжки. Іноді наші смаки перетиналися — я ж бачила назви й авторів, — але на будь-які розпитування чоловік відповідав односкладово. Сьогодні він уперше із захватом і трепетом переказував мені сюжет якогось ромкому, який прочитав нещодавно. Та з таким завзяттям розповідав, що під кінець я справді плакала — тільки від сміху.

Квартира чоловіка була невеликою, але сучасною. Панорамні вікна, простора кухня з островом посередині, вітальня з великою плазмою. Спальня лише одна — і її Володимир поступився мені, заявивши, що все одно віддає перевагу дивану.

— Я думала, Влад сказав, що у вас є вільна кімната, — я ніяково опустила очі, — не хочу забирати у вас спальню.

— Якщо я сплю на дивані, то тут, виходить, вільно, — він знизав плечима й махнув мені. — Я лежатиму й читатиму книжки. Знадоблюся — кричіть!

Я видихнула. Він мав рацію. З вікон відкривався краєвид на нічне місто.