Розділ 37. Катя

Мої плечі тремтіли, шкірою бігали мурашки, але мені довелося взяти себе в руки. Я повернулася до під’їзду й піднялася на поверх вище, ніж була мамина квартира. Сіла на сходи й опустила голову на коліна.

Я знала, що почую, — тому й сховалася заздалегідь. Так було б… не так боляче для дітей. Ось хто страждав у цій ситуації найбільше.

Не я зі своїм розбитим через Сашу серцем — я ж від самого початку знала, що це була погана ідея. Що не можна забирати чоловіка в подруги. Це була моя карма й мій тягар. Але Діма, Мія — вони на це не заслужили.

Особливо Мія після всього, що вона пережила в школі.

Почулося клацання дверей, що відчинялися знизу. Я затулила собі рота рукою, щоб випадково не видати жодного звуку.

— Тату, а куди Катя поїхала? — зацікавлено запитала Мія.

— У неї з’явилися справи, принцесо, і… — Саша зам’явся. Стояв на вході? — Тепер у тебе буде інша няня.

— Інша? — тихо пробелькотіла вона.

Я почула якусь метушню — мабуть, Саша виносив речі Діми. Самого хлопчика не було чути, слава богу. Хоча останнім часом я більше часу проводила з Мією. Може, для хлопчика все це мине легше?

— Але я не хочу іншу няню, — раптом дуже чітко промовила Мія. — Я не хочу, тату! Поверни Катю!

— Це не обговорюється.

— Я сказала! — заверещала Мія у своїй дитячій істериці. — Хочу Катю!

І це було саме те, чого я боялася найбільше — і чому вирішила не показуватися їй на очі. Як би я збрехала моїй дівчинці, що залишаю її? Що тепер вона буде з кимось іншим? Я обійняла коліна й боляче-боляче вкусила шкіру, щоб не розридатися в унісон із Мією.

Саша її не слухав. Здається, потім узяв на руки й поніс. Я не рухалася ще деякий час, доки не переконалася, що він виніс усі речі. Доки не почула веселе белькотіння Діми та його прощання з моєю мамою. Доки весь під’їзд не стих.

І тільки тоді я, витерши сльози з обличчя, спустилася вниз і зайшла до квартири. У мене було лише одне запитання.

— Мамо, — промовила я, увійшовши до вітальні.

Вона мовчки сиділа на дивані. Не усміхалася. І навіть не ввімкнула звичний телевізор. Просто дивилася кудись удалечінь і злегка гойдалася з боку в бік.

— Мамо, яке зло я тобі зробила, що ти так зі мною вчинила?

Вона здригнулася й перевела на мене погляд, наче зовсім не очікувала побачити мене там.

— Я… — промовила мама, в її очах стояли сльози. — Ви так солодко спали… І я подумала…

— Ти не думала, очевидно! — я почала повільно закипати всередині, руки стиснулися в кулаки. — Ти взяла чуже! Ти зазіхнула на святе, мамо! Дитина була в лікарні!

— Під наглядом лікарів! — вигукнула мама. — І все було добре! А вам потрібно було поспати й… І побути разом!

— Ну вітаю! — спересердя я ляснула себе по нозі. — Ти чудово впоралася! Тепер ми не те що не будемо разом — я ніколи не працюватиму в радіусі кілометра від Саші!

— Про що ти говориш? — здригнулася вона.

— Мене звільнили. З посади няні й з посади бухгалтерки. Допрацюю два тижні — і все, до побачення, телебачення, працюй тепер, Катрусю, продавчинею в магазині. І начхати на твої регалії, освіту й дорогі курси, які ти проходила.

О чорт.

— Курси, — виплюнула я й знову підняла очі до стелі, — а я, дурепа така, думала, що мрії здійснюються. Дякую, мамо, за урок. Нічого в цьому світі не здійснюється!

Я розуміла, що далі наговорила б іще більше дурниць, а тому кулею вилетіла з квартири. Хотіла забратися якомога далі. Спершу просто йшла. Вирішила розбиратися з маленькими цілями, крихітними, і першою поставила собі лавку. Тобто метою визначила дійти до лавки, сісти й… Вигадати другу мету.

Мені пощастило аж за пів години. Дитячий майданчик виднівся неподалік, а лавки нарешті були порожніми. Я приземлилася й видихнула. Істерика потроху сходила нанівець, але сльози все ще лилися градом. Всередині було боляче.

Я вирішила зателефонувати тій, кому довіряла найбільше, — моїй єдиній подрузі.

— Алло, Марино? — схлипнула я. — Мені дуже погано, я можу до тебе прийти?

З динаміка в неї лунала музика. Здається, Марина знову щось святкувала. Я б зараз не відмовилася забутися й просто танцювати під якусь музику.

— Катько, ти що там? — п’яним голосом озвалася вона. — Ні, до мене зараз не можна.

Я насупилася. Відколи це Марина не запрошувала все місто на свою вечірку?

— Хто там, Маришо? — гикнув якийсь жіночий голос, такий знайомий.

Невже… Це Ліза?! Секретарка Саші?! Та, яку Марина ненавиділа всією душею й називала бозна-ким щоразу, варто було тій відвернутися?! Та сама Ліза, яку Марина марно намагалася звільнити хтозна скільки часу, бо ця стерва намагалася залізти до Саші в ліжко?

— Тс, вона тебе почує! — надто голосно прошепотіла Марина.

Я, звісно ж, почула.

— Коротше, Катю, ми тут святкуємо, — хихикнула вона, — ти погуляй! Стане легше!