Розділ 36. Катя

Діма почувався вже набагато краще, тому ми з Мією вирушили його навідати. Діти разом не гратимуться — лише побачаться та іграшками поділяться. А ще я планувала довезти Дімі необхідні ще на тиждень речі — у мами точно закінчувалися його футболочки та шортики.

Та і для Мії це було своєрідною пригодою.

— Що потрібно купувати хворим? — із серйозним виглядом запитувала вона в мене, поки ми ходили з візком по магазинах. — Апельсини?

— Так, апельсини — гарна ідея, — я кивнула, — у них багато вітамінів.

— А огірки?

Я розсміялася.

— Ну, нічого поганого в огірках, звісно, немає, але навряд чи Діма аж так їм зрадіє. Це ж не шоколадка.

— Шоколадки шкідливі для здоров’я, — з розумним виглядом похитала головою дівчинка, — а нам потрібно лише корисне!

— Отже, апельсини та яблука, — не стала заперечувати я.

І ще і прихопила коробку цукерок для мами, щоби потішити її після напруженого вечора з хворою дитиною. Я ж думала, що вона давно втомилася і просто не знала, як нам про це сказати.

О, як же я помилялася. Варто було мені переступити поріг дому, як я потонула в ароматах домашньої кухні, що на повну силу ширилися довкола. Мама постаралася на славу — тут був і борщ, і запіканка, і навіть, судячи із запаху, смажена картопелька. Не найкорисніша їжа для дитини, але протестувати вголос я не стала, щойно побачила Діму.

До нього повернувся здоровий колір обличчя. Він хоч і кашляв, але вже з якимось прихованим азартом грався новими машинками.

— Скільки в нього подарунків, — пробелькотіла Мія, розглядаючи коробки з порога кімнати.

— Тато за нього дуже злякався, — я кивнула, — та й Дімі тут було сумно. Як гадаєш, це правильно?

— Звісно, — вона навіть обурено на мене подивилася. — Усе, щоб Дімка швидше одужав!

— Діти, ви їли? — крикнула нам із кухні мама.

— Які ще діти? — озирнулася на всі боки Мія.

Я всміхнулася. Вочевидь, у маленькій світлій голівці зовсім не вкладалося, що я теж була чиєюсь дитиною.

— Ти голодна? — замість відповіді запитала я і отримала у відповідь величезний щиросердний кивок.

За пів години ми сиділи у вітальні й на повну силу об’їдалися картопелькою з м’ясом, та домашнім компотом, та запіканкою, яку мама винесла трохи пізніше, гордо назвавши це «бабкою». Я всміхнулася.

— Наїлися? — запитала вона, уважно розглядаючи наші набиті животи. — Бо в мене ще биточки з оселедцем є…

— Це що? — насупилася Мія.

— Рибка така. Схоже на котлетки, тільки дуже пласкі.

Дівчинка миттєво скривилася і зморщила носика. Але потім манери чи якась внутрішня вихованість узяли гору — вона елегантно сіла й украй політкоректно відмовилася від запропонованих частувань. Я ледве стримувала сміх.

— Ах, яка вихована дівчинка! — сплеснула долонями мама, анітрохи не помітивши фальшивої акторської гри.

Наша ідилія тривала недовго. Пролунав дзвінок у двері, і мама, здивована несподіваними гостями, пішла відчиняти.

— Сашенько, любий! — почула я в коридорі.

Брови миттєво злетіли вгору. Саша? Він не попереджав мене, що приїде раніше, та й…

— Це тато? — захоплено вигукнула Мія, зняла серветку зі своїх ніжок і побігла в коридор. — Тату!

— Добрий день, Ірино Вікторівно, — тихо промовив він. — Міє? А ти що тут робиш?

— Ми з Катею приїхали навідати хворого!

Зітхнувши, я теж підвелася з-за столу й вийшла в коридор. На губах грала мрійлива усмішка. Серце тріпотіло в очікуванні зустрічі з коханим. Ми зовсім нещодавно розлучилися — й ось я хотіла побачити його знову. Так близько! Я прикусила губу й вийшла в коридор.

Усмішка миттєво згасла. Саша мав крижаний і розлючений вигляд.

— Щось сталося? — мій голос тремтів.

Замість відповіді чоловік перевів погляд на доньку.

— Принцесо, допоможеш Дімі зібрати речі? — лагідно промовив він.

— А йому вже можна до нас?

— Уже можна, — коротко відповів Саша. — Ти йди, Міє, а ми поки з Катею поговоримо, добре?

І перевів погляд на мене. Холодний, крижаний такий — аж мурашки пішли шкірою. Я не усміхалася. Я гарячково міркувала, що могло статися. На роботі? Щось не так із проєктом з агрокультури? Чи з будинком щось? Невже Маргарита Павлівна знову щось утнула?

— Ви можете у вітальні сісти, я чаю принесу, — усміхнулася мама й побігла на кухню.

— Не варто. Ми поговоримо на вулиці, — коротко відповів він і вийшов із квартири, так жодного разу на мене й не поглянувши.

Вочевидь, його слова сприймалися як запрошення. Я проковтнула клубок нервів усередині й вийшла в тамбур, на тремтячих ногах спустилася сходами. Що ж… Що ж сталося?

На вулиці дув прохолодний вітер. Я зіщулилася, але Сашу це, здавалося, не хвилювало. Його волосся було ідеально укладене. Сорочка сиділа неприродно гладко.