35.2

Захар Олегович поставився до моєї ідеї скептично — зате його син мало не закохано кліпав віями. Молода кров явно вимагала чогось нового, ризикованого, місцями навіть на межі з божевіллям.

— Я ж одразу казав, що була посуха і…

— Посуха якраз не була показником, — я похитав головою, — оскільки під час нашої останньої зустрічі був саме час збору врожаю. А от зараз…

— Іде посів, — здогадався Захар Олегович.

Я кивнув і розгорнув перед чоловіком графіки минулих років, коли відбувалася аналогічна ситуація — найсильніший дощ у вересні, неможливість посіяти ріпак і подібні культури, і, як результат, підвищення цін навесні.

Очі літнього інвестора блиснули.

— Я казав, що агрокультури цього року — наша золота жила! — пробурмотів його син, погано приховуючи радість.

Я ж робити поспішні висновки не збирався. Захар Олегович легко міг усе забракувати й повернутися до початкового плану. Але чоловік підвівся і простягнув мені руку.

— Ви переконали мене, Сашо, а це, знаєте, вдається не кожному, — він навіть ляснув мене по плечу.

Тут уже я розслабився і дозволив усмішці з’явитися на губах. Ми зробили це. Ми зробили!

— Ми з вами спрацюємося, — додав Захар Олегович.

— Обов’язково! — уже не приховував радості я.

Після відходу клієнта в офісі почалося бурхливе святкування. Не таке, як на Новий рік, звісно, але команда аналітиків замовила піцу й щедро роздавала всім сусіднім департаментам. Я б насварив їх за байдикування, але й сам нишком вихопив один шматочок. Сьогодні можна. Сьогодні всі постаралися.

Я саме сидів у їхньому офісі, коли мене знайшла Ліза.

— Олександре Євгеновичу, — вона покликала мене з натягнутою усмішкою, — можна вас?

Я схопив ще один шматочок і пішов за секретаркою.

— Хтось дзвонить? — спитав із набитим ротом, начхавши на офісний етикет.

— Ні, — зам’ялася дівчина, — радше, до вас відвідувач.

Радше мене збентежило. Та й відвідувач теж — я нікого не чекав. Єдина зустріч на сьогодні відбулася майже годину тому, і саме її весь департамент святкував. Було щось, про що Ліза забула мене попередити? Я кинув на неї погляд, але ні. Дівчина тільки покусувала губу, але сильного хвилювання за нею не помітив.

Щось із дітьми?

— Куди ми йдемо?

— У ваш офіс, Олександре Євгеновичу, — промовила Ліза і штовхнула двері.

Всередині на столі фамільярно влаштувалася Марина, закинувши ногу на ногу. Поруч стояв чоловік у вільній сорочці та джинсах.

— Що тут відбувається? — вирвалося в мене перше, за що я себе тут же насварив. — Добрий день. Марино. Вибачте, ми знайомі?

Чоловік у сорочці обернувся, і мої брови зі здивування перейшли в напруження. Нахмурився майже миттєво.

— Щось із Дімою?! — майже вигукнув я.

Чоловіком у сорочці виявився лікар Діми, з яким ми зовсім недавно бачилися. Той самий, що обіцяв мені подзвонити з лікарні.

— Ні-ні, — він натягнуто усміхнувся, — я тут… еее, з іншого питання. Зізнатися чесно, не бачу жодної драми, але…

— Зачекайте, Іване Миколайовичу, давайте я спершу введу Сашу в курс справи, — перебила його моя колишня і зіскочила зі столу.

Вона підійшла до мене й зазирнула в очі, наче сама навіть пройнялася тремтінням. Їй страшно?

— Сашо, я тут дізналася… Вибач, я розумію, що у вас стосунки і все таке…

— Припини мимрити й поясни нормально, — нетерпляче перебив я Марину.

Всередині підіймалася хвиля недоброї паніки.

— Я розумію, що ти бачиш у мені тільки безладну матір, — видихнула вона, — тому я хотіла зустрітися з Іваном Миколайовичем і дістатися до щеплень Діми. Упевнена, що робила його раніше! От тільки, поки ми шукали потрібні документи, одна розмова спливла, і я зрозуміла, що треба дати тобі знати.

Я все ще нічого не розумів. А Марина манірно покусувала губки.

— Ти ж просив подзвонити тобі, коли Діма прокинеться? Поки він був у лікарні?

Я нахмурився (хоча, здавалося б, куди більше) і перевів погляд на лікаря. Мовчки кивнув.

— Ваша дружина сказала, що ви не отримали дзвінок, — пояснив чоловік, — от тільки я вам дзвонив.

Виправити на «колишня» я не встиг, приголомшений отриманими новинами.

— Слухавку взяла ваша теща, — додав він.

— От тільки моя мама не могла взяти твій телефон! — майже заверещала Марина.

— Вона мені й не теща, — я відмахнувся, — ти ж моя ко…

І тут я зрозумів, що Марина мала рацію. Її мама, звісно, мала нахабство все ще називатися моєю тещею — от тільки в мій дім їй шлях був закритий. І єдина людина, яка могла б це зробити, крім неї…

— Невже Катя пішла на таке? — стривожено спитала Марина.

Я б легко очікував такої підлості від Маргарити Павлівни. Ще швидше очікував би її від самої Марини. Але від Каті?..