33.2

До обіцяного побачення я так і не доїхав. Чи то день паскудний, чи то цілий табун чорних котів пробігав під драбиною і розбив усі дзеркала на своєму шляху.

Мені зателефонували зі школи Мії.

— Олександре Євгеновичу? — директорка школи звучала стривожено.

Я відклав документи й напружився.

— Так, з Мією усе гаразд?

— Певним чином, — жінка зам’ялася, — тобто так, звісно. Але в нас сталася ситуація, і вам потрібно приїхати.

— Зараз? Що сталося?

Говорити-то я говорив, але з місця не зрушив. Від цих жінок станеться, що покличуть просто ляси поточити, а не тому, що щось справді термінове.

— Вам краще приїхати, — відповіла коротко й стримано.

Ні, на загравання не схоже — та й жінка дещо іншого рівня польоту. Не Ліза. Я кинув короткий погляд на двері.

— Буду за двадцять хвилин.

— Чекаємо на вас, Олександре Євгеновичу.

Часу, звісно, не було, тому я знову озброївся величезними теками, які планував розбирати вдома. Колись я перестану це робити… Ближче до пенсійного віку.

Володимир оцінювально окинув поглядом стос на задньому сидінні.

— Ви вирішили бібліотеку пограбувати? — хмикнув він. — Чи відкрити свою?

— Їдь і не коментуй, — фиркнув я у відповідь, занурившись у черговий звіт.

Біля школи ми були за обіцяні двадцять хвилин. Навіть швидше — дев’ятнадцять. Тож я дозволив собі розслабленою ходою підійти до будівлі. Поруч із нею стояли дівчата різного віку. Судячи з одягу — мами.

Няні стояли подалі, збившись у групки. Кожна з них тримала щонайменше по два пакети речей. У деяких поруч були ще й візочки.

— Добрий день, — махнув я мамам, серед яких легко могли бути знайомі.

У мене була добра пам’ять на обличчя, але серйозна проблема з увагою в той конкретний момент.

— Ах, Сашенько, — одна блондинка помахала мені манікюреними нігтиками.

Знав же, що зустріну тут знайомих. Я кивнув і підійшов ближче.

— Радий вас бачити, але, на жаль, мушу йти, — вимучено усміхнувся.

— Директорка викликала, так? — дівчина зробила схвильоване обличчя.

Тобто те, що це була театральна гра, було цілком очевидно. Ну не щиро вона переживала, ні за що не повірю.

— Так, — коротко відповів їй.

— Мене теж, але вже відпустили, — вона кокетливо махнула рукою, — нічого серйозного. Приведіть сьогодні Мієчку до нас погратися, Ясміна буде рада.

Ім’я Ясміна здалося знайомим. Може, добра подруга Мії?

— Я дізнаюся в доньки, — ухильно відповів дівчині, — а тепер прошу мене вибачити.

— Звісно-звісно, — вона повела плечиком, і кофта якось надто випадково сповзла вниз, оголивши невелику ділянку шкіри.

Хм, кумедно. Уже розлетілися чутки про моє розлучення з Мариною? Утім, наче мій шлюб із нею хоч когось зупиняв.

Я розписався при вході й рушив до потрібного кабінету, усередині наростало хвилювання. У коридорі не було школярів. Тобто навряд чи викликали з якогось розважального приводу. Не те щоб я дуже в це вірив, але сподіватися ж можна було?

Постукав у кабінет секретаря.

— Добрий день, я батько Мії Вишневські.

— Так-так, зачекайте хвилинку, будь ласка.

У коридорі було безліч дитячих малюнків, багато з яких були схожі на те, що зазвичай малювала моя донька. Не у своїх темних фантазіях, але у світлих — будинки, дерева, сім’ю поруч. Цікаво, якби Мія намалювала свій дім зараз, який би він мав вигляд? І з ким би він був?

З огляду на її стосунки з Катею, ймовірно, зовсім не так, як я б сподівався.

— Олександре Євгеновичу? — директорка вийшла до мене, простягаючи руку. — Проходьте, будь ласка.

Мене влаштували у зручне крісло. Чаю чи кави не пропонували. Точно щось серйозне.

Самої Мії ніде не було.

— Де моя донька? 

— У медпункті, — посерйознішала директорка.

Я підхопився. Майже одразу, миттєво зреагував і мало не вийшов із кабінету, якби строгий голос жінки не прикував мене до місця.

— Заспокойтеся, Олександре Євгеновичу, вона не постраждала. Вона зараз вибачається.

— Перепрошую, за що? — я розвернувся на місці.

— Розумієте, — тяжко видихнула директорка, — дівчатка щось не поділили — чи то ручку, чи то зачіску, і Мія перейшла до рукоприкладства, прагнучи довести свою правоту.

Я нахмурився. Це не було схоже на мою доньку.

— Це вона вам розповіла?

— Це мені розповіла Ясміна, дівчинка, яка постраждала.

Ясміна? Це ж її мати щойно зі мною розмовляла і в гості кликала?

— А Мію ви питали? — слушно продовжив допит я.