Розділ 33. Саша

Світло вдома було вимкнене — усі, вочевидь уже лягли спати. Я тихо зайшов усередину, намагаючись не шуміти. Прислухався. З кухні й вітальні звуків не долинало — отже, Катя не стала чекати на мене.

Насамперед я поспішив до доньки. Катя казала, що знайшла якісь малюнки в неї, і в мене хоч і не було часу до ладу вислухати всі подробиці, але в думках тривога все ж оселилася. Навшпиньки я піднявся сходами, відчинив двері до кімнати.

Спальня моєї принцеси виглядала як завжди — хіба що подушки були розкидані по підлозі. Ковдра на ліжку сповзла вбік, і я обережно підгорнув її, вкриваючи доньку. Мія спала на подушці, склавши ручки будиночком під головою.

Не стримався. Вона виглядала таким ангелом — беззахисним і невинним, що я нахилився і тихо-тихо поцілував її в лобик. Я і справді сумував за донькою. Із цією роботою, з лікарнею, з усіма проблемами я зовсім перестав проводити з нею час.

Ще кілька хвилин я дозволив собі посидіти на ліжку поруч, погладжуючи волосся доньки й охороняючи її сон. Потім оглянув письмовий стіл, де було багато різних папірців, але нічого «страшного» не знайшов. Кілька будиночків, людей, та й по всьому. Може, Катя поспішила з висновками?

З тугою в серці я пройшов повз кімнату Діми. Син завжди спав у якихось дивних позах, а зараз я не міг навіть крадькома на нього глянути. Вирішив втекти від думок і поквапився вниз.

Голодний до нестями. Коли я обідав сьогодні? Чи обідав узагалі?

На кухні на мене чекав сюрприз. На прибраному столі лежала записка від Каті.

«Залишила тобі запечені овочі з м’ясом на плиті. Розігрій обов’язково! Т (закреслено) Катя». 

Я усміхнувся. Почала писати «Твоя»? Чи це я собі зайвого надумую? Я прикусив губу, кивнув власним думкам і перевірив пузату каструлю на плиті.

Це була мова кохання Каті. А як я проявляв свою вдячність?

Стало соромно. Ні ментором їй не зголосився стати, ні подарунків ніяких не давав. Вона он як старається для мене весь час. А я? Ех!

Коли прибирав після себе, помітив у сміттєвому баку цілу стопку розмальованих папірців. Відчинив дверцята ширше і придивився — темні монстри, плями, перекреслені червоним малюнки. Це ось про це говорила Катя? Я насупився. Хто викинув їх сюди?

Обережно витягнув один з малюнків і сфотографував на телефон. Треба попросити консультації у лікаря, чи може у викладача? До кого йти, коли бачиш таке у своєї дитини? Я покачав головою і пішов геть з кухні.

Перед сном я дозволив собі пустощі. Спальня Каті була біля самого входу. Двері не зачинені — маленька щілина залишалася чи то для протягу і прохолоди, чи то ще для чогось. Я прослизнув до кімнати на хвилину.

Її волосся розтріпалося по подушці, дихання розмірене й чисте. Шкіру прикрашала шовкова сукня. Як же може дівчина бути настільки спокусливою?

Й ось цій дівчині я не зволив навіть маленький букетик подарувати? Так, Олександре Євгеновичу, матінка б тобою не пишалася. У кращому разі відчитала б.

Я швидко покинув кімнату, на ходу набираючи номер цілодобового квіткового магазину.

Наступного дня — або, правильніше буде сказати, за кілька годин — я був в офісі найпершим. Розбирав завали паперів, які анітрохи не зменшилися. Але горизонт уже десь виднівся.

Телефон завібрував. Я відкрив повідомлення, де першою була фотографія — букет півоній у великій прозорій вазі на приліжковій тумбі Катіної спальні.

КАТЯ: Саша, це дуже красиво! Дякую велике! Але з якої нагоди? У мене ж сьогодні не День Народження.

Я всміхнувся. Не хотів порівнювати Катю з колишньою, але зрадницька думка промайнула. Марина насамперед запитала б, чому так мало.

Я: Красивій дівчині не потрібен привід, щоб отримати квіти.

Три крапки довго світилися. Мої дедлайни — теж. Я відклав роботу й усміхався в екран як цілковитий ідіот.

КАТЯ: Там була ще листівка…

Серце забилося частіше.

Я: Так.

КАТЯ: Відверта.

Радше з деякими ідеями того, як би я хотів провести свій вечір.

Я: Підеш зі мною на побачення?

І хоч я вже написав рівно такі самі слова на листівці, дихання перехопило так, ніби вперше.

— Олександре Євгеновичу, до вас на першій лінії… — До офісу без стуку увірвалася Ліза.

— Так-так, — я махнув їй рукою, продовжуючи усміхатися в телефон.

— Там, кажуть, форс… е, мажор? — почала переступати з ноги на ногу секретарка.

— Зараз займуся, Лізо, дякую, — сказав і навіть не подумав глянути на саму дівчину.

— Я тоді… скажу, що ви передзвоните?

Катя нарешті відповіла. Лаконічне «так». Я видихнув і відкинувся на спинку крісла.

— Я можу поговорити зараз, — повернувся до Лізи, відразу стираючи усмішку з обличчя, — якщо встигаю до наступної зустрічі.

А подумки вже рахував хвилини до кінця робочого дня.