Розділ 32. Саша

Сьогодні Ліза доводила ділом, за що я тримав її на позиції секретаря. І як би вона цього не хотіла, це було не аж ніяк не за її форми або вміння фліртувати. Мені потрібно було все підготувати до переїзду Діми в найкоротші строки, а робота нікуди не поділася — і я зашивався в кількості паперів, до яких не торкався весь цей час.

— Олександре Євгеновичу, — фліртуючим голосочком покликала мене дівчина.

Я рявкнув аж ніяк не в тій самій манері.

— Що?!

— Дзвонить асистент Захара Олеговича щодо їхніх вкладів… — Ліза зазирнула до мене в кабінет, слухавку тримала біля грудей, — що йому сказати?

Я потер втомлено скроні. Ми начебто й домовилися вкласти в уже перевірені акції, але мене не відпускала ідея вхопитися за агрокультури. Просто не було шансу, не було жодного натяку на посушливий вересень.

От я і тягнув до останнього із розмову з клієнтом.

— Признач зустріч на завтра, — видавив із себе, — сьогодні точно не до того.

І сказати йому мені теж було нічого.

— Олександре Євгеновичу…

— Лізо… — проричав я, гнівно зиркнув у бік дверей.

— Я лише хотіла сказати, що все готово, — підморгнула вона мені, — матрац, подушки доправлено в хол, іграшки завезуть увечері просто на адресу, продукти… — вона перевірила щось у телефоні, — … якраз пакують у машину до Володимира.

— Чудово, — відповів я, не до кінця відверто.

Мені потрібно було вирватися ще на годину з робочого місця, що зараз здавалося на рівні неможливого. Я кинув погляд на гору паперів, серед яких були ще й рахунки на потреби компанії. Та й телефонія надіслала мені якісь геть уже дикі цифри — ніби я в Дубаї дзвонив ледь не через день. Я встав з-за столу.

— Усі дзвінки утримуй в очікуванні, термінові — мені на лінію. Я буду в офісі за годину, — кинув уже на виході, потім повернувся за ще однією текою, яку міг переглянути в машині.

Ліза стояла на місці, накручуючи пасмо на палець.

— І, Лізо, — сказав я, порівнявшись із нею, — замов виписку моїх дзвінків у телефонній компанії. Мені прийшов якийсь дивний рахунок від них.

— Буде зроблено, Олександре Євгеновичу, — пробурмотіла Ліза, і я, нарешті, хоч і не зі спокійною душею, але пішов геть.

Володимир чекав мене на першому поверсі з квадратними очима. Окинув поглядом матрац і подушку, і потім повільно повернувся до мене.

— Може вантажівку викликати? — запропонував він.

— Це м’який матеріал, згорни в трубочку й поїхали, — я не відривався від телефону, — давай, у мене залишилося вже… п’ятдесят вісім хвилин.

З лихом навпіл і двома парами рук ми змогли вмістити матрац у машину, а дорогою в лікарню Ліза кинула мені повідомлення, що іграшки вже доставили. Тож Діма з величезним нетерпінням чекав на поїздку в новий дім.

— А там будуть літаючі талілки? — випитував син, але оскільки я абсолютно не міг відірватися від паперів, відповідав йому Володимир.

— Там буде все, що ти любиш, Дімо.

— І шоколад?

— І шоколад, — уже впевненіше додав чоловік.

— А… потяг із лейками?!

— Дімо, а ти на Різдво теж питаєш у тата, що тобі принесли під ялинку?

— Ні, — сумно відповів Діма, — він не говорить. Тому що не знає!

— Тут практично Різдво, — усміхнувся Володимир.

Після приїзду мені довелося відкласти телефон і привітатися з Іриною Вікторівною. Вона мене вже й обіймала, і мало не цілуватися лізла. Не те щоб я був проти, але…

Проти я все ж таки був.

— А це маленький чемпіон, так? — запитала вона в Діми, нагнувшись нижче.

Син сховався в мене за ногою.

— Дімо, привітайся, це Катіна мама, — прошепотів я, — її звати Ірина Вікторівна.

— Ой, та що ви, Сашенько, нехай називає мене баба, — жінка махнула рукою, — у мене ім’я таке, що ледве вимовиш.

— Незручно якось, — спробував запротестувати я, на що зустрів суворий погляд справжньої української жінки.

Мами, яка дуже сильно хотіла стати бабусею. Я не наважився більше сперечатися, і через десять хвилин Діма лежав у своєму новенькому ліжку й розповідав Ірині Вікторівні всі свої пригоди в лікарні.

— А потім доктол дістав ось таку голку! — і показав ручками яку.

— Вибачте, що перебиваю, — я посміхнувся, — сину, у тебе все гаразд?

Діма показав мені великий пальчик догори.

— Як дзвонити мені ти пам’ятаєш, — махнув йому рукою, — Ірино Вікторівно, дякую ще раз, що виручаєте, але змушений бігти.

— Ой, Сашенько, ну які проблеми, — розквітла жінка, — поспішайте на роботу, а ми тут упораємося. Будемо запускати потяг, правда, Дмитрику?

— Так! — радісно заволав Діма, після чого заворушився нападом гавкаючого кашлю.

Я навіть загальмував на порозі. Йому зле? Знову везти в лікарню?