Розділ 31. Катя

— Міє?! — вигукнула я і постукала у двері. — Міє, я заходжу!

Навіть не знаю, скількох зусиль мені коштувало увірватися туди просто так без попередження.

Дівчинка лежала на ліжку, сховавши голову в подушці й накрившись повністю ковдрою. На перший погляд, руки були в порядку, ніг не видно… Але крові ніде не було — уже хороший знак.

На мене Мія не реагувала. Я підійшла до неї ближче й поставила тацю на тумбу.

— Що сталося, люба? — я сіла на ліжко й торкнулася волосся дівчинки.

— Нічого! Іди геть! — вона відштовхнула мене, ще сильніше загорнувшись у ковдру, щоб я не могла доторкнутися ні до голови, ні до шкіри — ні взагалі дотягнутися до самої Мії.

На стіні відбився яскравий відблиск блискавки, через п’ять секунд знову прогримів грім.

— А! — запищала Мія і раптом притулилася до мене всім своїм маленьким дитячим тільцем — прямо як була, у ковдрі.

У мене від серця відлягло. Ця маленька гусеничка була в порядку фізичному. Просто злякалася грому.

— Міє, — я міцно обійняла дівчинку, притиснувши її сильніше до себе, — тш, я поруч.

Я тихо гладила її по пухнастій ковдрі в марній надії, що Мія могла відчувати мої дотики.

— Зливи боїшся, так? — тихо зауважила я.

— Нічого не боюся, — буркнула вона у відповідь.

Ага, як же. Я знову помітила відблиск блискавки на стіні.

— Зараз вдарить, готуйся, — прошепотіла я ковдрі-гусеничці.

І, точно пророк пророкував, за три секунди по тому гримнуло знову. Але Мія вже не так сильно здригнулася. Її все ще трясло, і притискалася вона до мене з нітрохи не меншою силою, але новий удар грому не так сильно налякав її.

— Я теж її боялася, коли була маленька, — поділилася я, рукою зісковзнувши з ковдри прямо на маківку дівчинки.

Вона затишно влаштувала свою голову на моїх колінах, обвивши ручками ногу.

— Моя мама багато працювала, тому я часто залишалася вдома сама, — я продовжувала згадувати дитинство, — і мені було дуже страшно.

Мія мовчала, але тряска потроху сходила нанівець.

— Аж поки одного разу злива не почалася просто в школі, — я посміхалася, коли згадувала той день, — уроки вже закінчилися, але мені було дуже страшно йти додому. Уявляєш? Ще й одній!

— Як одній?! — Мія навіть очі розплющила від такого одкровення, — а як же твоя мама?

Тут вона, вочевидь, приміряла цю ситуацію на себе, бо одразу ж виправилася.

— … чи тато?

— Мого тата давно не стало, він ніяк не міг мені допомогти, — ухильно відповіла я, — а мама багато працювала. Тож мені потрібно було пересилити себе і якось дістатися до дому.

Мія мовчала і хлюпала носом. Я дістала кілька серветок із її приліжкової тумби і простягнула дівчинці. Вона слухняно взяла серветки, але користуватися ними не стала, дозволивши соплям розмазатися по всьому обличчю. Я важко зітхнула. Сьогодні мої штани відправляться в прання.

— Але мені було так страшно, — продовжувала я, ніжно провівши по вушку дівчинки, — поки до мене не підійшла вчителька. Як зараз пам’ятаю, Олександра Богданівна. Вона погладила мене ось так по голові — як я тебе зараз, і сказала, що я набагато сильніша за зливу.

— Блискавка — це електрика, а люди не сильніші за електрику, — занудним голосом сказала Мія.

Я безшумно хихикнула. Ну от і як тут посперечатися, якщо вона вже проходила Я і світ?

— У цьому ти, звісно, маєш рацію, — зауважила я з усмішкою, — ось тільки ти можеш іти, а можеш зупинитися. Можеш стрибнути десять разів, а можеш — лише один. А в грози є правила, які вона ніколи-ніколи не порушує. І ти можеш переграти її.

Мія зацікавлено слухала, очима дивилася кудись у далечінь.

— Дивись ось на ту стінку, — прошепотіла я їй на саме вушко, — біля вікна. Що ти бачиш?

— Білу стіну, — Мія махнула рукою.

— Коли побачиш там такий спалах як від фотоапарата, буде грім.

— Це я знаю, — важко зітхнула дівчинка, — але все одно страшно.

— А чи знаєш ти про правило секунд?

Мія повернулася до мене й похитала головою.

— Побачиш блискавку, і рахуй секунди одразу ж, — я підняла догори вказівний палець, наче розповідала якусь страшну таємницю, — скільки секунд мине до грому, через стільки кілометрів і буде дощ.

Мія миттєво насупилася і присіла. Виглядала так, ніби зовсім не вірила мені. Спалах з’явився на стіні.

— Зараз! Рахуй!

— Раз… Два… — почала рахувати дівчинка, коли гримнув грім.

— Чудово! — я навіть плеснула в долоні. — Як скоро піде дощ?

— Скоро, напевно, — вона знизала плечима, — він усього за два кілометри, якщо вірити твоїм словам.

Я радісно посміхнулася і кивнула, а потім потріпала дівчинку по маківці.

— Тепер грім буде тебе не лякати, а попереджати, — я підморгнула. — щоб ти знала, коли піде дощ.