30.2

Спершу я дивилася на телефон із думками про те, як правильно це написати Саші, а потім зрозуміла, що ніяк. Правильніше — зателефонувати. Що відразу ж і зробила.

— Слухаю, — пролунав його голос у слухавці.

Я посміхнулася і закусила губу. До чого ж до біса спокусливо звучав Саша по телефону. У житті, звісно, теж, але якась електронна обробка робила його голос ще більш привабливим.

Але потрібно бути серйозною.

— Сашо, мама запропонувала залишити Діму в неї на час лікування, — почала я, — вона може оточити його такою турботою, що він і не помітить цього часу. А як смачно вона готує…

— Виключено, — відрізав тут же чоловік, — я і так залишив сина…

Запнувся. Мене вкололо почуття провини.

— … кхм, я хочу бути з Дімою весь час його відновлення. Дуже дякую твоїй мамі, але якщо вона хоче допомогти, то нехай краще побуде з Мією.

Що було, звісно, справедливо, от тільки я набагато більше переживала зараз за дівчинку.

— Тобі потрібно працювати, — не погодилася я, — та й більшу частину часу Діма гратиметься з машинками. У тебе є…

Я задумливо подивилася в бік сходів на другий поверх.

—… інша дитина, яка потребує більшої уваги.

Я вийшла в коридор і прислухалася, але здається Мія ще спала. Усе ж, як перестраховка, я вийшла на вулицю, щільно зачинивши за собою двері.

— Сашо, я знайшла в Мії малюнки, — тихо почала говорити йому, — дуже тривожні. Я не думаю, що зараз відправляти її з дому — гарна ідея. Це тільки завдасть більшої травми.

На іншому кінці слухавки пролунало важке зітхання.

— Ти маєш рацію, але від того мені це не почало подобатися більше.

Я кивнула, чого Саша побачити, звісно, не міг. Але це допомогло мені міркувати для самої себе. Це і справді було найкращим рішенням, яке ми могли прийняти.

Ми. Я раптом зловила себе на думці, що перестала розцінювати дітей як свою роботу, а Сашу — як боса. Я… Відчувала себе частиною сім’ї.

— Гаразд, я запитаю ще в Діми й напишу тобі. Цілую.

У телефоні почувся звук скидання дзвінка, а я продовжувала стояти біля дверей і безглуздо посміхатися. Я відчула себе частиною сім’ї, але здається, схожі думки витали й  у голові в Саші. Він попрощався словами, які часто говорять своїм дружинам…

Із солодких думок мене вибив грім, що вибухнув у небо. Я підняла голову. Збиралися великі й темні хмари просто над дахом. Низько так. Здавалося, ще трохи й можна буде доторкнутися до них рукою.

Я поспішила назад до будинку, щоб ненароком не опинитися під цією зливою. Уже там зателефонувала мамі й потішила її, що на якийсь час вона буде другою нянькою родини Вишневські. Потім поспішила приготувати щось смачне на сніданок для Мії.

Час уже був майже обідній, тож мені здалося, що потрібно було більше протеїну, щоб наїстися так добре. Зупинила вибір на омлеті а-ля піца. Додала туди цибульку, грибочки, помідорки й щедро-щедро засипала сиром.

Запах стояв… приголомшливий.

Я, задоволена результатом своєї праці, переклала омлет у тарілку й поставила на тацю. Заварювався солодкий чорний чай, коли знову прогримів грім.

— Гучний такий, — я похитала головою, узяла тацю до рук і поспішила нагору.

Потрібно було нарешті закінчувати ці ігри в мовчанки з Мією. Поговорити з нею, пояснити, що дорослі інколи… Кохають одне одного всупереч усім зовнішнім обставинам. Що тато завжди любитиме її, і мама нікуди із життя не подінеться.

Я підходила до дверей і посміхалася, як раптом радість стерлася в мене з обличчя.

Я почула, як Мія плакала. Гірко і протяжно.

_________________________

Що ж трапилося з Мією?!

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!

Завжди ваша,
Амелі Фльор