Розділ 30. Катя

Коли Саша поїхав, я ще п’ять хвилин стояла біля дверей, закривши голову руками. Яка ж я дурепа. Ідіотка. Ні, ну конкретна! Сама ж сказала Саші, щоб спати лягав, і що розбуджу його — а в підсумку? Очевидно ж було, що в напівтемряві вітальні під бухтіння фільму я засну швидше, ніж немовля від колискової мами!

Від самобичування мене врятувала хіба що тривога за Мію. Увечері я так і не була в неї — дівчинка навідріз не хотіла мене бачити й демонстративно ігнорувала. Тож я вирішила скористатися моментом.

Майже навшпиньки я піднялася на другий поверх і тихенько відчинила двері в кімнату Мії. Вона спала. Сном це, втім, складно було назвати — лежала зірочкою, голова звисала, а ліжко було всіяне різнокольоровими олівцями й листочками.

Я підійшла ближче й насамперед поклала дівчинку на подушку. Вона солодко причмокнула губами, але не прокинулася. Треба б і олівці прибрати… Я почала збирати їх із ковдри, коли очима спіймала один із малюнків.

Там був зображений будиночок і дерево поруч. Пропорції м’яко натякнули на особливу прихильність до постмодерністської школи, але не це привернуло мою увагу. Мія намалювала п’ятьох людей перед будинком.

У самому центрі стояла, вочевидь, вона — красива дівчинка в сукні та з хвостиками. Поруч її тримав за ручку маленький хлопчик, у якому я впізнала Діму. Позаду занадто близько один до одного були намальовані чоловік і жінка. П’ята людина стояла біля будинку, але в якомусь віддаленні від сім’ї. І мені стало страшенно цікаво, кого саме визначила в ізгої Мія — мене чи Марину? Правильніше було б мене, звісно. Але чомусь хотілося зворотного.

Уже приємно, що намалювала мене тут. Я посміхнулася і прибрала малюнок на стіл. Там теж були плоди дитячої творчості, тільки вже не такі барвисті, через що я миттєво насупилася. Сама Мія фігурувала майже на всіх малюнках, от тільки навколо неї були темні монстри зі страшними посмішками.

Я кинула погляд на дівчинку. Це вже дуже тривожний знак? Я сфотографувала кілька малюнків і поклала на місце, щоб Мія не знала, що я їх чіпала. Увечері потрібно показати Саші.

З нелегкими думками я спустилася донизу й дістала все для навчання, от тільки концентрації не було зовсім. Весь час я поверталася до малюнків, що знайшла в Мії. Розглядала їх на екрані, крутила… А коли телефон задзвонив, я його ледь не впустила від несподіванки.

— Так, мамо, — важко видихнула я в слухавку.

— І тобі привіт, красуне, чого похмура така? — голос моєї мами навпроти був надто бадьорий і задоволений.

— Та тут… Не важливо, по роботі, — відмахнулася я.

І турбувати маму не хотілося даремно, і не хотіла, щоб Мія раптом почула. Неправильно це якось.

— Усе ти в роботі, Катю, а на себе час коли буде? — втомлено видихнула мама. — Тобі потрібен час прийняти ванну, подивитися кіно, книжку почитати врешті-решт!

Я хихикнула. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє робила хоч щось із цього списку.

— Зараз не до цього, поки Діма в лікарні, — зауважила я.

— Теж вірно, — видихнула мама, — ну ти там за Сашенькою наглядай, звісно. Чоловіки, вони знаєш які чутливі? Їм ці лікарняні штучки важко даються. Хлопчисько вже завтра птахів стріляти буде, а твій Саша від нервів того гляди і захворіє.

— Тут ніхто не стріляє птахів, мам, — я пирснула, — і Саша — не мій.

Технічно поки що. Або вже. Я не знаю, усе досить заплутано до прибуття Діми додому.

— Ну-ну, — хитро кинула мама.

Й оскільки я не хотіла продовжувати тему, яка була б ще небезпечнішою, ніж ситуація з Мією, то швидко перевела розмову в інший напрямок.

— Як там твоя довгоочікувана поїздка? Зібрала бюджет?

На іншому кінці слухавки почулося незадоволене бурчання.

— Та де ж там, Катю, — голосила мама, — ліки купу грошей коштують.

— Усе, що ти купуєш із ліків — вітамін С в аптеці.

— А в косметолога?! — не погодилася вона. — Уколи краси не безкоштовні, знаєш!

Я розсміялася.

— Доводиться вибирати, або уколи краси, або з подружками відпочивати!

Мама знову забурчала, коли в мене раптом завібрував телефон. Я прибрала слухавку від вуха. Повідомлення від Саші.

«Діму виписують, але треба бути в іншому будинку — відокремити його від Мії. Є ідеї, кого залишити з нею, крім Марини?».

— Мамо, — промовила я, гіпнотизуючи повідомлення, — а які в тебе плани на найближчий час?

— На каву сходити та й усе, а що?

— Ні, я загалом, — похитала головою, — на найближчі пару днів?

Й оскільки мама вочевидь чекала пояснень, я переказала їй зміст повідомлення. Вона спочатку видала нечленороздільний звук, а потім раптом як ахнула.

— З тобою все гаразд?!

— Звичайно! — тепер вона звучала так радісно, ніби лотерею виграла. — Катрусю! Забудь про всі мої процедури, я із задоволенням посиджу з Дмитриком! Ах, бідне дитятко! Так настраждався! Ну як же я не допоможу йому!

Її надмірно бурхливий настрій напружив мене. У чому підступ?