29.2

На парковці було багато пацієнтів. Хтось виходив із лікарні, хтось марно намагався знайти місце, де поставити машину. Я залишив Володимира розбиратися із цим і пішов до входу в заклад.

Назустріч мені раз у раз йшли виписані люди — у спортивних штанах, вільних футболках. Пацієнтів підтримували медичний персонал або родичі. Я нахмурився. Зараз настав час виписки? І Діму теж зараз виписують?

Я поспішив до ліфта на потрібний поверх. Біля палати сина стояло кілька людей у халатах.

— Дозвольте пройти, я батько дитини! — вигукнув я, пробираючись крізь медичний персонал.

Серце було не на місці. Звідки таке скупчення людей у дитячому відділенні?

На моє полегшення, Діма сидів на ліжку, закутаний у подушки, і посміхався всіма молочними зубами. З його вени стирчав катетер, поруч стояла крапельниця. На ліжку сидів незнайомий мені лікар, який щось розповідав синові, від чого той і був таким веселим.

— Добрий день, можу вам допомогти? — лікар повернувся до мене.

— Олександр Вишневські, батько Діми, — я простягнув руку для рукостискання, — мені мали зателефонувати під час обходу, але я не отримав жодних дзвінків.

Обличчя лікаря здивовано витягнулося.

— Наскільки мені відомо… — почав відповідати він, коли його перервали з боку коридора. 

— Андрію Васильовичу, у третій палаті напад!

— Прошу вибачити, — сказав лікар і пішов до виходу.

Я кинувся за ним слідом.

— Так, а що з Дімою? — я не зупиняв чоловіка, але розмовляв із ним у коридорі, поки ми йшли.

— Виписуємо вашого хлопчика, лікування продовжуйте вдома, — відмахнувся він, — а зараз відійдіть, на мене чекає пацієнт.

Лікар зник за дверима чужої палати, а я перевів подих. Так, виписують, уже добре. Потім потрібно детально записати всі інструкції та лікування — і як Дімі слід дотримуватися карантину, щоб не заразити Мію. Та і взагалі всіх домочадців.

Я видихнув, ще секунду постояв у коридорі, а потім повернувся до сина.

— Ну що ти тут, чемпіон? — посміхнувся я і простягнув кулачок Дімі для нашого звичного привітання.

Він же почав своєю дитячою балаканиною розповідати, як приходила медсестричка з ось таким величезним шприцом, і як йому кололи вену, і як він зовсім не злякався, бо вже дорослий. І навіть не плакав зовсім. Тільки трохи, хіба що.

— Було страшно одному? — промовив я, а серце стиснулося.

Чортів лікар! Не треба було його слухати! Треба було залишатися в палаті й бути поруч із сином, і підтримувати його. Очевидно ж, що той просто закрутився і забув зателефонувати мені. Звідки я взагалі взяв, що лікар дотримається свого слова?

— Тільки машинок не вистачало, — опустив погляд син, — а вдома можна погратися?

Я щиро пообіцяв Дімі, що вдома завалю його вантажівками, бетономішалками, феррарі та ролс-ройсами. Чим хоче, аби тільки одужував швидше.

Лікар повернувся майже через годину із цілою текою на виписку. Розповів, що й коли приймати, коли знову прийти на прийом.

— Підкажіть, — звернувся я до нього, — у нас вдома є ще одна дитина, і ми теж звісно. Що робити? Виділити окрему кімнату?

— Чи є у вас можливість тримати Діму два тижні в іншому будинку? — нахмурився лікар.

Я задумався.

— У готелі хіба що.

— Ну, якщо в готелі в нього буде постійний догляд і знайома людина поруч, то можна й так, — не став заперечувати лікар. — Кашлюк дуже заразний, як для дітей, так і для дорослих. Дорослі переносять його набагато легше. Вакциновані діти, загалом, теж, але можуть бути й ускладнення, тож будь-який контакт вкрай бажано обмежити.

Я кивнув. Мабуть, доведеться знову просити Марину або її маму посидіти з дітьми. До Діми я їх на пушечний постріл не підпущу, він буде з Катею і крапка. Але й Мію не можна залишати одну на цілий день.

Боже, дай мені сил. Я дістав телефон і написав Каті:

«Діму виписують, але потрібно бути в іншому будинку — відокремити його від Мії. Є ідеї, кого залишити з нею, крім Марини?».

Повідомлення було прочитано майже відразу, але відповіді не надійшло. Я хвилину почекав і заблокував телефон.