Розділ 29. Саша

Я спав, і мені снилося, що все нарешті добре. Ніби весь цей час у моєму житті не вистачало якоїсь дуже важливої ланки, але тепер її було знайдено. Тобто ні, звісно, Діма хворів і Мія була в роздрайві, але якесь ефемерне відчуття того, що все буде добре, обвило мене пуховою ковдрою.

Прокидатися не хотілося. Я відчував розмірене дихання Каті, відчував аромат її тіла — без парфумів, але з відтінком свіжості й витонченості, притаманної тільки їй. І як я раніше не помічав цей алмаз поруч із собою?

Я начебто ще спав, але крізь сон слухав, як тихо вона дихала, як уві сні здіймалися її груди… Уві сні… Адже Катя мала розбудити мене.

Я розплющив очі майже миттєво. На жаль, мені не здалося — дівчина дійсно спала, відкинувшись на сидіння дивана, а отже, розбудити мене вночі вона не змогла. Це я, втім, подумки передбачав і залишався спокійним. Адже з моїм чуйним сном я б точно прокинувся від звуку телефону.

Я потягнувся до кинутої слухавки на кутку дивана. Пропущених викликів немає. Я насупився. Хіба лікар не казав, що обхід буде близько шостої ранку? Часу зараз було вісім.

Але може лікар щось переплутав? Або Діма спав, і він не захотів мене турбувати?

— Сашо, щось сталося? — сонно пробурмотіла Катя, потім озирнулася. — О боже, я здається заснула! Сашо, пробач, будь ласка! Я зараз же! Я до Діми!

Вона раптом схопилася з дивана й почала кудись бігти, погано орієнтуючись у просторі після сну. Я зупинив її, м’яко стиснувши її руки.

— З лікарні не дзвонили, усе гаразд, — запевнив я дівчину, — не переживай. Але поїхати туди все ж варто.

— Я з тобою! — миттю зголосилася Катя.

Тепла посмішка торкнулася моїх губ. Катя реагувала саме так, як зробив би я на її місці. Саме тому я знав, які слова правильно сказати.

— Ти маєш залишитися, — і головою кивнув у бік сходів, — заради Мії.

Катя потупила погляд, але кивнула, погоджуючись із моїми доводами. Та й… Мені банально не було з ким залишити Мію, якби Катя поїхала зі мною.

— Я зроблю тобі каву? — тут же запропонувала дівчина.

— Про це можеш навіть не питати, — підморгнув я їй і дістав телефон із кишені, — Володимире, доброго ранку, мені потрібно в лікарню.

— Рівень терміновості? — розміреним голосом запитав водій.

Ось за це я і тримав його, і регулярно піднімав зарплату, і навіть виписував щедрі премії. У потрібний час Володимир ставив тільки потрібні запитання. Так, ми могли з ним іноді й пожартувати, і посміятися, але коли справа була важливою…

— Не терміново, — заспокоїв його, — але важливо. Дзвінків із лікарні не надходило, але я б усе одно хотів бути із сином.

— Зрозумів, п’ятнадцять хвилин і буду.

Я поспішив умитися і привести себе до ладу. Одяг би теж не завадило змінити — але цього в гостьовій ванній я б зробити не зміг. А на другий поверх усе ще побоювався заходити. Мію турбувати зайвий раз страшенно не хотілося.

— Я приготувала тобі каву і грінки, — Катя оголосила, коли я зайшов на кухню.

На голові в неї була наспіх зав’язана гулька, рукава вчорашньої сорочки закатані. На столі переді мною стояла чашка з ароматним напоєм і тарілка з двома грінками, щедро присипаними цукром.

— Я можу не встигнути з’їсти.

— Дорогою з’їж, — не стала приймати заперечень Катя. — Дімі потрібен сильний і бадьорий батько.

— Ти мене вже таким робиш.

— Що?

Вона різко обернулася до мене, волосся майже розпалося від такого руху. Очі дівчини були як два блюдця, рум’янець прилив до щік. На вулиці пролунав скрип машини.

— Нічого, — я випив одним махом каву, одну грінку взяв у зуби, другу — у руки, — втякую ва фмаколик, квасуню.

— Удачі! — махнула мені на прощання Катя і додала тихіше, думаючи, що я не почую, — квасунею мене ще ніхто не називав.

Я сів у машину хвилиною пізніше, і ми рвонули в лікарню.