27.2

— Я не можу, — залепетала я.

Зовсім не ці слова я мріяла сказати. Та й не хотіла. Ні, найбільше на світі я жадала зараз же знести все зі столу, кинутися в обійми до чоловіка, до якого мене неймовірно тягнуло.

І навіть якщо відкинути почуття, я знала, чому так. Мене тягнуло до його безпеки, до його стабільного відчуття світу, до тих цінностей, яких він дотримувався. До сім’ї. Саша був ідеальним втіленням сім’ї для мене, і тільки одна дуже вагома деталь не вписувалася в картину ідеального світу.

І саме тому мені потрібно було відмовитися від нього.

— Ти не маєш почуттів до мене? — чомусь спокійно запитав Саша, уважно роздивляючись мене.

А я загубилася. Розгубилася, почервоніла, думки оберталися ураганом, доки я не зробила те, що справді могло мене врятувати. Від інфаркту, інсульту й розриву серця.

— Марина наказала мені шпигувати за тобою, — випалила я, але цього було мало, — спати… і шпигувати.

Вимовлені слова здавалися мені бомбою уповільненої дії. Ось вона падає, повільно-повільно опускається між нами й заковтує своїми щупальцями в точку неповернення. У небуття. Нас більше не буде — адже інакше все буде так, нібито Марина змусила мене бути із Сашею.

Сам же чоловік цокнув язиком і опустив голову.

— І ти хочеш це робити? — запитав, нарешті, він.

— Ні, звісно! — сказала й задумалася. — Тобто частково, звісно, хочу. У сенсі, не шпигувати! І доповідати не збираюся!

Саша різко підняв голову. Зіниці його розширилися. Очі здавалися такими темними, що ось-ось захоплять мене.

— А що ти хочеш? — Саша майже шепотів, спокусливо граючись хрипотою свого голосу, а в мене серце калатало нещадно. — Що ти хочеш, Катю?

Я не знаю. Я остаточно заплуталася! Саша ніяк не висловив своє ставлення до слів, що я кинула про Марину — і це насторожувало й лякало! Він говорив зі мною, але кожне слово носило подвійний сенс. Чи я почала собі надумувати?

Я раптом підняла голову — сміливіше, впевненіше. Плечі розпрямила й подивилася на Сашу довгим поглядом. Адже… Якщо я собі надумую, то після сказаних слів, після погроз Марини мені все одно тут не працювати.

Але що як ні?

«Може, спробуємо нас», — раптом луною прозвучало в мене в голові.

— Нас, — чесно відповіла Саші.

Упевненість дуже швидко змінилася збентеженням і тим, наскільки нахабною і божевільною я була. Ні, ну треба ж! Ну й ляпнула!

— Тобто, я хотіла сказати… — спробувала я змінити тему й ніяково захихотіла.

— Добре, — Саша раптом встав з-за столу, — мені це підходить.

Він поставив тарілку в умивальник, сполоснув чашку, а я все ще сиділа на місці, громом вражена.

Саша пройшов повз у бік вітальні.

— Я не розумію, — тихо пробурмотіла я йому вже в спину.

Чоловік зупинився і подивився на мене втомленим поглядом. Похитав головою і підійшов ближче — тільки щоб двома пальцями підняти моє підборіддя.

— Ми хочемо одного й того самого, — він уважно дивився в мої очі, навіть погляду не опускав на губи, — і ми обидва дорослі люди, яким не потрібне благословення третіх осіб.

— Але Марина ж… — я тремтіла всередині. —… моя подруга?

Саша пустотливо хмикнув, в очах у нього заграли грайливі іскорки.

— Тоді ти можеш скористатися зі мною, переспати, покрутити й кинути на благо найкращої подруги, — іронічно зауважував він, — я залишуся з розбитим серцем капати городи, а ти поїдеш до Нью-Йорка підкорювати горизонти.

Я хихикнула.

— Чому саме до Нью-Йорка?

— Тобто в моїй версії світу тебе тільки це збентежило? — лукаво підморгнув мені чоловік.

Атмосфера на кухні вмить стала теплішою і розкутішою. Я відчувала іскорки флірту, що витали між нами, хоча прямих слів сказано не було.

Гаразд, були. Але потім було багато заплутаних фраз, багато подвійного сенсу, що в підсумку я просто втомилася шукати одну єдину істину.

— Я піду у вітальню відпочивати, щоб Мію не розбудити, хочеш зі мною? — як ні в чому не бувало кинув Саша.

Я закусила губу.

Перспектива кидати Сашу з розбитим серцем і городами мене не приваблювала, хоч і по інший бік шальки терезів була Марина. Але ж… Якщо вона моя подруга, то бажає мені щастя?

— Хочу, — ніжно посміхнулася я.