Розділ 27. Катя

Кухня огортала своїм незвичним теплом. Я не спала всю ніч, але чомусь спати зовсім не хотілося.

Усередині мене все тремтіло. Саша розмовляв із Мариною… Про що саме? Невже вона і йому поставила ультиматум? Ні, такого бути не може. Адже вона хотіла, щоб я їй доповідала… Нелогічно ж було б це озвучувати Саші.

Серце неспокійно забилося. Я облизнула губи.

— І… — голос хрипів, і я прокашлялася, — кхм, пробач. І про що ви говорили?

Саша сидів за столом і розмірено жував бутерброд. На моє запитання відповідати не поспішав. Узяв чай, зробив ковток.

Я ж, не моргаючи, стежила за його жовнами, за пухнастими віями, що злегка прикривали погляд. Навіть не знаю, які емоції це викликало всередині. Метелики? Але я з хвилюванням думала про те, що зовсім не знаю, про що він говорив із Мариною. І що в руках моєї подруги було моє майбутнє. Адже наговорити вона могла що завгодно.

Кому б радше повірив Саша? Я прикусила губу і якось похмуро похилила голову. Стало сумно і прикро.

Чому Саша не відповідає? Невже йому все одно?

Ні, не так. Напевно, Марина просто зрозуміла, що я не хочу розповідати їй нічого про Сашу. І пішла на випередження — заборонила нам бачитися? Але ж… Ми дорослі люди. Не може ж вона так вчинити? Правда ж?

— Не знаю, що вона тобі сказала… — я зробила несміливу спробу розпочати розмову, коли зрозуміла, що весь цей час Саша не просто мовчав — він перестав їсти.

Я підняла очі й зустрілася з його лукавим поглядом і якоюсь по-дитячому пустотливою посмішкою. Він уважно спостерігав за мною і про щось своє думав.

— Що? — я зніяковіла.

— Ти красива, — м’яко сказав Саша й нахилив голову набік, — але занадто багато думаєш про те, що не потрібно.

Я хмикнула й заправила пасмо волосся за вухо.

— Я переживаю за дітей і… — стиснула губи. — За тебе, звичайно. Як же це не потрібно?

Раптом Саша нахилився до мене й ніжно провів пальцем уздовж вушка, за яке я заправила пасмо. Чоловік підвівся, щоб із ніжною увагою вивільнити заломлене волосся.

— Тобі не варто переживати за Марину, — тільки і сказав він, підморгнув мені і знову сів на свій стілець.

Цього разу Саша вихопив бутерброд і впився в нього зубами. Знову попивав чай. А моє серце билося так несамовито, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей. Та ні! Мене точно спіткає інфаркт! Рум’янець підійшов до щік.

Адже ми вже цілувалися. Тоді чому саме цей жест зараз відчувався набагато інтимнішим і… багатонадійним?

Чи тому, що я просто не встигла усвідомити поцілунок, коли він закінчився? А тут нас ніхто не міг зупинити?

— Що ти хочеш цим сказати? — промовила я, набравшись сміливості, яка тріпотіла десь на дні мене. 

Я подивилася йому в очі. Помилка фатальна. Потонула миттєво ж. Дихання було уривчастим і різким.

— Що тобі не варто переживати за почуття подруги. Вона — доросла дівчинка, якось впорається. А ми… — Саша опустив погляд, допивши чай остаточно. —… зараз поки що не на часі. Але як тільки Дімі стане легше…

Я затамувала подих. Тьмяне світло запаленої лампи створювало дивні тіні-візерунки.

— Може, спробуємо нас, Катю?