Розділ 27. Катя

Кухня огортала своїм незвичним теплом. Я не спала всю ніч, але чомусь спати зовсім не хотілося.

Усередині мене все тремтіло. Саша розмовляв із Мариною… Про що саме? Невже вона і йому поставила ультиматум? Ні, такого бути не може. Адже вона хотіла, щоб я їй доповідала… Нелогічно ж було б це озвучувати Саші.

Серце неспокійно забилося. Я облизнула губи.

— І… — голос хрипів, і я прокашлялася, — кхм, пробач. І про що ви говорили?

Саша сидів за столом і розмірено жував бутерброд. На моє запитання відповідати не поспішав. Узяв чай, зробив ковток.

Я ж, не моргаючи, стежила за його жовнами, за пухнастими віями, що злегка прикривали погляд. Навіть не знаю, які емоції це викликало всередині. Метелики? Але я з хвилюванням думала про те, що зовсім не знаю, про що він говорив із Мариною. І що в руках моєї подруги було моє майбутнє. Адже наговорити вона могла що завгодно.

Кому б радше повірив Саша? Я прикусила губу і якось похмуро похилила голову. Стало сумно і прикро.

Чому Саша не відповідає? Невже йому все одно?

Ні, не так. Напевно, Марина просто зрозуміла, що я не хочу розповідати їй нічого про Сашу. І пішла на випередження — заборонила нам бачитися? Але ж… Ми дорослі люди. Не може ж вона так вчинити? Правда ж?

— Не знаю, що вона тобі сказала… — я зробила несміливу спробу розпочати розмову, коли зрозуміла, що весь цей час Саша не просто мовчав — він перестав їсти.

Я підняла очі й зустрілася з його лукавим поглядом і якоюсь по-дитячому пустотливою посмішкою. Він уважно спостерігав за мною і про щось своє думав.

— Що? — я зніяковіла.

— Ти красива, — м’яко сказав Саша й нахилив голову набік, — але занадто багато думаєш про те, що не потрібно.

Я хмикнула й заправила пасмо волосся за вухо.

— Я переживаю за дітей і… — стиснула губи. — За тебе, звичайно. Як же це не потрібно?

Раптом Саша нахилився до мене й ніжно провів пальцем уздовж вушка, за яке я заправила пасмо. Чоловік підвівся, щоб із ніжною увагою вивільнити заломлене волосся.

— Тобі не варто переживати за Марину, — тільки і сказав він, підморгнув мені і знову сів на свій стілець.

Цього разу Саша вихопив бутерброд і впився в нього зубами. Знову попивав чай. А моє серце билося так несамовито, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей. Та ні! Мене точно спіткає інфаркт! Рум’янець підійшов до щік.

Адже ми вже цілувалися. Тоді чому саме цей жест зараз відчувався набагато інтимнішим і… багатонадійним?

Чи тому, що я просто не встигла усвідомити поцілунок, коли він закінчився? А тут нас ніхто не міг зупинити?

— Що ти хочеш цим сказати? — промовила я, набравшись сміливості, яка тріпотіла десь на дні мене.

Я подивилася йому в очі. Помилка фатальна. Потонула миттєво ж. Дихання було уривчастим і різким.

— Що тобі не варто переживати за почуття подруги. Вона — доросла дівчинка, якось впорається. А ми… — Саша опустив погляд, допивши чай остаточно. —… зараз поки що не на часі. Але як тільки Дімі стане легше…

Я затамувала подих. Тьмяне світло запаленої лампи створювало дивні тіні-візерунки.

— Може, спробуємо нас, Катю?

— Я не можу, — залепетала я.

Зовсім не ці слова я мріяла сказати. Та й не хотіла. Ні, найбільше на світі я жадала зараз же знести все зі столу, кинутися в обійми до чоловіка, до якого мене неймовірно тягнуло.

І навіть якщо відкинути почуття, я знала, чому так. Мене тягнуло до його безпеки, до його стабільного відчуття світу, до тих цінностей, яких він дотримувався. До сім’ї. Саша був ідеальним втіленням сім’ї для мене, і тільки одна дуже вагома деталь не вписувалася в картину ідеального світу.

І саме тому мені потрібно було відмовитися від нього.

— Ти не маєш почуттів до мене? — чомусь спокійно запитав Саша, уважно роздивляючись мене.

А я загубилася. Розгубилася, почервоніла, думки оберталися ураганом, доки я не зробила те, що справді могло мене врятувати. Від інфаркту, інсульту й розриву серця.

— Марина наказала мені шпигувати за тобою, — випалила я, але цього було мало, — спати… і шпигувати.

Вимовлені слова здавалися мені бомбою уповільненої дії. Ось вона падає, повільно-повільно опускається між нами й заковтує своїми щупальцями в точку неповернення. У небуття. Нас більше не буде — адже інакше все буде так, нібито Марина змусила мене бути із Сашею.

Сам же чоловік цокнув язиком і опустив голову.

— І ти хочеш це робити? — запитав, нарешті, він.

— Ні, звісно! — сказала й задумалася. — Тобто частково, звісно, хочу. У сенсі, не шпигувати! І доповідати не збираюся!

Саша різко підняв голову. Зіниці його розширилися. Очі здавалися такими темними, що ось-ось захоплять мене.

— А що ти хочеш? — Саша майже шепотів, спокусливо граючись хрипотою свого голосу, а в мене серце калатало нещадно. — Що ти хочеш, Катю?