26.2

Марина поїхала годиною пізніше — час відвідувань закінчився, та й медичний персонал уже почав косо на мене поглядати. Я абсолютно повністю ігнорував їхнє невдоволення. Я був зі своїм сином і планував бути з ним увесь час перебування в лікарні.

Ближче до другої я почав відверто кліпати носом, майже падаючи на ліжко сина.

— Пане Вишневські, — двері за моєю спиною відчинилися.

Я обернувся і втомлено примружився. Зір підводив. У дверному отворі стояв особистий лікар Діми, і я, неохоче, вийшов із палати.

— Вам би додому поїхати, — нахмурившись, промовив він.

— Це не…

— Послухайте мене, — перебив лікар, — ви знадобитеся Дімі завтра. Він прокинеться, у нього братимуть кров, і йому буде страшно.

Із цієї причини я і не хотів їхати. Я потер очі, намагаючись збагнути, до чого ж хилив лікар.

— Ви втомилися і витрачаєте свої сили даремно, — продовжував він вмовляти, — їдьте додому. Відпочиньте й повертайтеся вранці.

— А якщо Дімі стане гірше? — я не поспішав із ним погоджуватися.

Хоча аргументи лікаря звучали логічно. Я і справді страшенно хотів спати — і це вже зараз, а що казати про завтра? Хіба що заливати організм кофеїном з енергетиками. Але мені вже не вісімнадцять, щоб так безрозсудно гратися зі своїм тілом.

— Я зателефоную вам одразу ж, дайте ваш номер телефону, — запропонував лікар. — Моя зміна закінчується о шостій ранку, якраз після ранкового обходу. Тож ви зможете виспатися і повернутися до того, як я поїду.

Я ще раз обернувся в бік палати, важко видихнув. І написав свій номер телефону лікарю.

— Але якщо він навіть зітхне не так… — втомлено кинув я.

— Ви будете першим, хто дізнається, — м’яко посміхнувся мені лікар і поплескав по плечу, — доброї ночі, пане Вишневські.

Дзвонити Володимиру о такій порі мені здалося зовсім безрозсудним. Написав йому повідомлення, щоб він був готовий приїхати за мною і тримав телефон увімкненим, а сам викликав таксі. Поки немає терміновості, можна й почекати.

Водій довго блукав спочатку в пошуках лікарні, потім — у пошуках мого будинку. Або він страждав якимось топографічним кретинізмом із нездатністю користуватися мапами у своєму телефоні, або просто відверто знущався з мене. Біля охорони я прийняв вимушене рішення відпустити таксиста назад — він просто не довезе мене додому без мого ж інфаркту.

Світла у вікнах будинку не було — усі спали. Я увійшов і тихо скинув черевики. Засумнівався, чи варто вмикати світло. Раптом розбуджу Катю?

— Сашо? — з темряви запитала вона.

Я обернувся — дівчина вийшла зі спальні, загорнута в халат. Її очі виглядали сонними, але не сплячими. Вона теж не лягала весь цей час.

— Відпочивай, Катю, з Дімою все стабільно, — відповів я і попрямував на кухню.

— Я зроблю тобі чай.

Сил сперечатися не було.

— Дякую, — лише кинув я, опустившись на барний стілець.

Опустив руки на стіл, чолом торкнувся шкіри. Як же я страшенно втомився… Як же я страшенно мрію натиснути на кнопку перемотування часу й опинитися десь через тиждень після сьогоднішнього дня — там, де все вже в нормі, і Діма вдома.

Переді мною як за помахом чарівної палички з’явився м’ятний чай і кілька бутербродів із маслом, шинкою та сиром.

— Я не голодний, — збрехав дівчині.

— Тобі потрібні сили, не впирайся, — Катя ніжно мені посміхнулася.

І як із нею сперечатися? Я взяв бутерброд, а сам спостерігав за тим, як дівчина протирала стіл, як спадало волосся на її шовковий халат. Потім я довго-довго дивився на її губи. Майже як на вогонь. Вони мене відверто вабили, викликаючи приємне тепло всередині.

— Я спілкувався з Мариною, — першим перервав мовчання, — щодо нас.

Катя здивовано розтулила губи.