Розділ 24. Саша

Я абсолютно точно не хотів, щоб усе так сталося. Тобто — хотів, насправді, давно й жахливо! Не зізнавався собі, можливо. Уникав цього. Але я цілком собі здоровий чоловік, і двоє дітей у мене не в капусті були знайдені. Якщо поруч весь час перебуває турботлива дівчина, яка ще й має вигляд топ-моделі з обкладинки, то чи можна винести мені суворий вердикт — винен?

Суддя з кучериками в моїй голові похитав головою, і навпаки, підштовхнув до дій. Може не за найсприятливіших обставин, звісно, але тут уже адреналін зробив свою справу.

Загалом, висновок один — я не шкодую про поцілунок. Я шкодую про те, що це побачила моя дочка. 

— Міє! — першою зреагувала Катя і сіпнулася в бік дівчинки.

Я м’яко торкнувся її ліктя.

— Краще я, — промовив дівчині, бо це і справді краще було б так.

Наскільки б сильно Мія не була прив’язана до Каті, а все ж вона любила маму насамперед. І готовий битися об заклад, що була б дуже не проти, якби ми з Мариною знову були разом.

Я швидким кроком пішов у той бік, куди втекла дочка.

Адже вона напевно звинувачує у всьому Катю. Я б точно звинувачував — що, власне, і робив, коли батько покинув мою матір і одружився із секретаркою. Довго не міг зрозуміти його рішення.

Якщо добре замислитися, то й досі зрозуміти не можу — вони розлучилися, пробувши в шлюбі менше року. І чи варта вона була того, щоб руйнувати стосунки з мамою?

Я наблизився до машини, де за кермом сидів стурбований Володимир. Побачивши мене, він похитав головою і махнув у дальню частину лікарняної парковки. Мабуть, Мія попрямувала туди.

Я знайшов її на лавочці, всю в сльозах і з трубкою біля вуха.

— Так, — хникала вона, — приїжджай швидше, гаразд? Я не хочу…

І тут Мія побачила мене, закусила губу й не договорила фразу, яку збиралася сказати. Я простягнув руку за телефоном — отримав ображені надуті губки. Довелося забрати самому.

— Алло, хто це? — звучав серйозно і спокійно, хоча вже знав відповідь.

— Ти розлучитися не встиг, а вже коханку собі знайшов, потворо?! — хижо шипіла Марина.

Розлучитися я встиг, Катя мені ніяка не коханка, і на потворність я теж не страждав — принаймні, мені про це ніхто не говорив, саму Марину включно. Але доводити їй цілком зрозумілі істини телефоном я не збирався — тим паче, поки моя дочка плаче на лавочці.

— Приїжджай, поговоримо, — відповів їй, — ми перебуваємо в лікарні, твій син, до речі, захворів, бо не мав щеплення від кашлюку. Цікаві я новини отримав, правда? Бо кілька років тому моя ще дружина точно сказала мені, що всі щеплення зробила.

На іншому кінці слухавки повисла тиша.

— Те, що сталося колись, не виправдовує твоєї поведінки зараз, — спробувала відмахнутися Марина.

— Твій син в інфекційці, твоя донька ридає. Сподіваюся, побачити тебе скоро.

І скинув слухавку. Розмовляти з нею було б безглуздо… І я вже втомився добряче, якщо чесно. Усі її викрутаси, істерики й нескінченне висіння в мене на шиї… Її єдиним плюсом було те, що вона народила мені дітей і загалом була хорошою мамою. Так я думав. І судячи з Діми, що зараз був у лікарів на руках, я помилявся.

То наскільки мені справді потрібна така людина в житті?

Я важко видихнув і сів до Мії на лавочку.

_________________________

Щось мені шкода Сашу, але наче розумні думки приходять йому в голову?

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!

Завжди ваша,
Амелі Фльор