23.2

Що ж, діагноз підтвердився. Нас перевели в інфекційне відділення, зажадали негайно надіти маски й контролювати своє власне самопочуття.

— Дорослі переносять кашлюк легше на практиці, — запевнив нас лікар, — але бувають різні випадки.

— Та бог із ним, а з Дімою що? — відмахнувся Саша.

— Він у вас був вакцинований? — зустрічним запитанням відповів лікар.

Саша задумливо опустив голову.

— Було одне щеплення років зо два тому, — видихнув він нарешті, — яке робила дружина — тобто, колишня дружина, мама Діми. Вона запевнила мене, що зробила, але…

— Розшукайте й дізнайтеся, — кивнув лікар, — за відсутності вакцинації доведеться хлопчика госпіталізувати. Але поки що до цього показань немає. Потримаємо його до завтра, а там видно буде.

Лікар залишив нас наодинці, і Саша взявся організовувати комфортабельну палату для сина. Бігав кудись, підписував папери. Метушився одним словом, майже не звертаючи на мене уваги.

Я ж сиділа весь час із Дімою і думала, як би самій правильніше вчинити. Залишатися в лікарні я, по-хорошому, не мала — не належить за правилами, робити мені тут нічого, та й Мія тоді була б удома одна. Тут мав залишитися Саша — і це звучало цілком логічно.

Ось тільки від цього мені ставало сумно. Егоїстично, звісно. Але вже до чортиків мені хотілося, щоб усі сьогодні повернулися додому — щоб я змогла всіх нагодувати і якось виправити ситуацію. Я продовжувала картати себе. Не могла інакше — адже це саме при мені Діма захворів.

Написала Марині, але в мережі вона була кілька годин тому — повідомлення не читала.

Саша з’явився за пів години із санітарами, які повезли дитину в інше крило. Я спершу рушила слідом.

— Вийдімо, поговоримо, — зупинив мене Саша теплим дотиком руки.

Від його пальців руку майже обпекло, проте я не відсахнулася. Пішла слідом на вулицю, де ми, нарешті, зняли маски.

— Як легко то дихається, — вирвалося в мене, коли я заплющила очі від насолоди, заповнюючи легені свіжим повітрям.

— Їдь додому, Катю, — Саша уважно розглядав мене, — Мія все ще одна з Володимиром і напевно переживає.

— Звичайно, — я кивнула, — що-небудь привезти?

— Ні, ти зібрала все необхідне для Діми, — м’яка посмішка торкнулася його губ.

Настала тиша, яка ніяково затягнулася. Начебто чоловік зі мною не прощався і йти мені рано — але і сказати було нічого.

— Вибач, що все так вийшло, — я ніяково потерла лікоть другою рукою, — я думала, що добре стежила за Дімою…

— Катю, — він раптом розвернув мене до себе обличчям, — я вже сказав тобі один раз, повторюю ще раз — у цьому немає твоєї провини.

— Так, але…

— Ти була тут два роки тому?

Від несподіваного запитання я навіть погляд підняла, дивилася, майже не моргаючи. Про що це він? Я помахала головою.

— Це ти не зробила щеплення Дімі?

— Звісно ж ні, але… — я зам’ялася. — Не думаю, що Марина забула б про таке…

Саша зовсім вже невесело хмикнув і провів рукою вздовж волосся. Він почав ходити колами з якоюсь саркастичною усмішкою, раз у раз хитав головою.

— Я теж так думав, — нарешті сказав він, — ось тільки ні педіатр, ні архів, ні адміністратор не змогли знайти запис про це прокляте щеплення. Якщо його й було зроблено, то якимось чарівним чином загубилося в усіх джерелах.

— А ти Марину питав?

— Вона не відповідає, — він похитав головою.

— Мені теж, — я видихнула.

— Тому ти, чуєш? Чуєш мене, Катю? — Саша підійшов до мене близько-близько, узяв моє обличчя у свої руки й заглянув у самі очі.

Я не чула. Я не дихала. Серце не билося. Я розтанула в руках чоловіка, який так ніжно дивився на мене. Я вже картала себе за це — майбутня я вказівним пальцем голосила й махала головою, але нинішня… Нинішня танула від цього.

— Ти зробила все, що тільки могла для мене, — прошепотів він.

Звуки затихли. Я чула величезне тотальне нічого.

— Для тебе? — мій голос звучав наче здалеку.

Він не відповів.

Не знаю, що стало тому причиною — день, сповнений стресу, адреналін, переживання, чи напруга, що висіла недомовленою увесь цей час… Але того похмурого дня, коли я раптом перестала чути всі звуки й потонула в очах чоловіка…

Він поцілував мене. А я не відштовхнула.

— Тату? — тонким голосом покликала Мія.

_________________________

ПО-ЦІ-ЛУ-НОК?!!! І МІЯ ЦЕ ПОБАЧИЛА?!!

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!