Розділ 23. Катя

Уже в машині я швидко зателефонувала Саші. Він не відповідав — на нараді чи зборах, не може говорити… Я кинула стурбований погляд на Діму, який важко дихав, і тиху Мію. Вирішила написати повідомлення:

Я: У Діми температура понад сорок, він важко дихає. Веземо його до лікарні.

Три крапки з’явилися негайно. Потім зникли. З’явилися знову через хвилину.

Я приблизно здогадувалася, які думки крутилися в голові в Саші, коли його смикали співробітники, а з дитиною трапилася така біда. Тому додала ще одне повідомлення з адресою лікарні, куди ми прямували.

Відповідь отримала лаконічну.

Саша: Буду там.

Біля входу до відділення приватної клініки нас уже чекали дві медсестри середнього віку зі стурбованими обличчями. Володимир ще не до кінця під’їхав машиною, як вони вже підбігли до дверей. Я відчинила.

— Що сталося? — рівним голосом запитала мене світловолоса медсестра.

З-під чепчика в неї виднілися легкі кучерики.

— Температура за сорок, важко дихає, — тільки і встигла сказати я, коли друга, темноволоса медсестра, підхопила Діму на руки.

— Ви йому мама? — кинула вона, перш ніж забрати дитину.

— Няня, — я похитала головою.

Темноволоса здивовано подивилася на світловолосу.

— Батьківську згоду отримаємо телефоном, — відмахнулася вона, — ходімо, дівчино, як вас звати?

— Катя, — я кивнула і вилізла з машини, — Міє, залишайся з Володимиром тут, добре?

— Так, — не сперечалася зі мною дівчинка.

Ще довго вона проводжала мене стурбованим поглядом і теребила якусь сумочку в руках. Пізніше я дізналася, що це був її набір лікаря. Вона тримала його при собі на випадок, якби Дімі стало гірше. Хотіла допомогти хоча б так.

І хоч як би мені не було шкода Мію, а в той момент Діма був моїм першочерговим завданням.

Лікарка довго слухала малюка, потім узяла кров і наказала чекати результатів у палаті. Саша примчав, коли нас уже влаштували.

— Як ти, синку? — він підбіг до Діми і схопив його мляву ручку, потім звернувся до мене, — що лікар сказав?

— Попередній діагноз — кашлюк, зараз узяли кров на аналізи. Трохи пізніше буде відомо точно.

Саша кивнув і доторкнувся рукою до чола хлопчика. Температуру йому збили майже відразу, але від того малюкові краще не стало. Його вкрив холодний піт, і то холодом брало, то валило в сильний сон.

— Краще не будити його, — я м’яко торкнулася плеча Саші.

— Як він захворів? Де? Ми пропустили якусь вакцинацію?

Я ніяково відвернулася. Чи варто було говорити про те, що залишала малюка на протязі? З іншого боку, я і сама хворіла на кашлюк — і ця зараза просто так із повітря не з’являється. Нею треба заразитися. А Діма ходить у дитячий садок… Не треба складати два і два, щоб зрозуміти, звідки ноги ростуть.

Але вголос я цього не говорила, бо все ж трохи докоряла собі.

— Не треба було залишати його на протязі, — тихо-тихо пробурмотіла я.

Саша різко обернувся до мене й подивився прямо в очі. Потім сказав серйозно, вимовляючи кожне слово.

— У цьому абсолютно немає твоєї провини.

Я уважно дивилася в глибокі, стурбовані очі, на щільно стиснуті губи і зморшку, що з’явилася між бровами. Він переживав… за мене? Але я маю бути останньою з його турбот зараз.

Нічого не встигла сказати — двері відчинилися і на порозі з’явився лікар.