22.2

Діма весь цей час лежав у вітальні на килимку й тихо возив машинку. Зазвичай у мене це не викликало жодних емоцій — дитина захоплено займалася своїми справами, не шуміла й не вередувала. Золото, а не малюк. Сподівалася тільки, що в майбутньому це ніяк не вплинуло б на його соціалізацію.

Дивлячись на Мію, питання все-таки виникали.

І все ж попри те, що зазвичай Діма мене тільки тішив своєю пасивністю, у той момент щось мені здалося дивним.

Я сіла на диван поруч і придивилася. Машинка їхала вправо й Діма вдихав, вліво — видихав. І відбувалося це часто. Занадто часто як для звичайного дихання. Обличчя його почервоніло як від сильного бігу. Але весь той час, що ми розмовляли з Володимиром, Діма просто возив машинки. Чому почервонів так сильно?

— Малюк, ти добре почуваєшся? — запитала я, опустившись до нього на коліна.

Торкнулася чола долонею і обімліла. Він був не просто гарячим — руку важко було тримати.

Я швидко піднялася на ноги.

— Володимире, ви тут ще? — я в паніці вбігла на кухню.

Очі перелякані, рухи різкі, смикані. Я повільно впадала в істерику.

— Що сталося? — він тут же встав зі стільця.

— Аптечка… Я не знаю, де вона знаходиться, а в Діми шалено гаряче чоло, і… — я марно намагалася зібратися з думками.

Зрештою, у мене не було своїх дітей! Мене часто залишали із сусідськими дітлахами, бо я була найстаршою з усіх підлітків у нашому будинку. І так, я знала, як розмовляти з дітьми й поводитися, як знайти до них підхід. Але це стосувалося здорових малюків!

І то, я проводила з ними не більше кількох годин на день! Я і гадки не мала, що робити з ними, коли вони горять ось так сильно!

— У мене в машині є, що нести? — без зайвих слів запитав Володимир.

Що нести, що нести… Я намагалася гарячково міркувати.

— Градусник для початку, — видихнула, не припиняючи думати.

Якщо температура в районі якихось 38, то можна дати жарознижувальне і викликати лікаря. Чи їздять лікарі так далеко за місто? Ні, напевно, потрібно їхати кудись. А куди? І що якщо температура вища? Викликати швидку допомогу?

Володимир тим часом приніс градусник, і я, тремтячими руками, узяла дитину до себе. Молилася, щоб температура була в межах нормального.

— Напевно, зателефоную мамі, — пробурмотіла собі, — вона ж має знати, що робити в таких ситуаціях.

Градусник запищав.

— Що там? — Володимир спитав стурбовано.

На мені обличчя не було. Боюся, дзвінок мамі зовсім не допоможе.

— Нам потрібно в лікарню, — тремтячим голосом пробурмотіла я.

Градусник показував 40.5.

Насамперед я залетіла на другий поверх у кімнату Діми. Потрібні були якісь речі із собою — раптом і справді в лікарню покладуть? Схопила пару футболочок, його улюблену іграшку, кинула все це в сумку. Рухалася швидко і від того навколо щось та періодично падало.

— Що відбувається тут? Чого шумиш? — прийшла до мене незадоволена Мія.

Побачила моє обличчя. Світле ангельське личко одразу похмурнішало.

— Що сталося?

— Одягайся, Міє, — суворо дала вказівку, — ми їдемо в лікарню. Діма погано почувається.

Не залишу ж я її вдома саму!

— Гаразд, — тихо сказала вона й пішла у свою кімнату.

Руки тремтіли, серце билося лихоманкою. Як же це вийшло? Я винна? Не треба було давати Дімі лежати на тому килимку, ось і просквозило… Боже, мені не можна взагалі давати дітей. Спочатку пішла на шопінг із їхньою мамою, потім це! Я недолуга няня! Звільнюся!

Сльози скапували просто на ліжко, на якому я збирала речі дитини. Я змахнула їх рукавом і побігла вниз із ковдрою в руках — треба укутати Діму! Коли температура, потрібно тіло тримати в теплі!

— Залиште ковдру, Катю, — спокійно скомандував Володимир.

— Але Діма ж… протяг, — я видихнула і знову стерла сльози, що полилися на щоки.

— У нього температура за 40, останнє, що йому зараз потрібно — грітися.

Логічно. Володимир звучав абсолютно логічно. Я глибоко вдихнула.

— Чекаю вас у машині, — наостанок кинув він, відчинивши двері навстіж.

Правильно, не час для паніки. Потім можна корити себе. Головне — привезти дитину в лікарню.

— Міє! — я крикнула, нетерпляче чекаючи на дівчинку.