Розділ 22. Катя

Піти від Марини в мене вийшло на кілька годин пізніше — на той час Володимир уже відправив мені повідомлення з кількома знаками запитань і, гадаю, цілковитим здивуванням. Я його здивування поділяла, а що робити далі зі своєю маленькою брехнею — не знала.

— Катю, ви начебто розумна дівчина, а особисті кордони зовсім відстоювати не вмієте, — поділився зі мною Володимир, коли ми сіли з ним на відверту розмову віч-на-віч, — ну правда, як маленька. Не могли правду Марині сказати?

— Що мама хоче звести мене із Сашею? — я незадоволено скривилася.

— Що у вас почуття до Саші, — відрізав чоловік, — що ви б і самі не проти спробувати з ним щось.

— Я нічого такого… — миттю спалахнула.

— Тоді чому не викинули той матусин подарунок одразу ж? Якщо, за вашими словами, усе, що вам потрібно, — курси й майбутнє підвищення, то чому не позбулися непотрібної речі?

Мені дуже хотілося ось просто зараз почати свою тираду про дівчину і впевненість у собі — і взагалі! Хто подарунки-то викидає! Якби тільки Володимир не мав безумовно рацію. Та брехня, що я розвела заради порятунку власної п’ятої точки, була виключно через те, що Марина не знала про мої почуття до Сашка.

Я важко зітхнула.

— Що далі збираєтеся робити? — якось зовсім уже проникливо запитав Володимир.

Руками оперся об стіл на кухні й дивився на мене крізь пухнасті вії.

— Готувати вечерю дітям.

— Я маю на увазі з усією цією історією з вашим уявним хлопцем. Я з очевидних причин не зможу його зіграти. Та й не хотів би.

Мені аж прикро стало. Невже я настільки негарна, що Володимир на вечір не захотів би прикинутися моїм хлопцем? Я скоса глянула на його безіменний палець. Неодружений. І сумно зітхнула.

— Буду годувати Марину “завтра-завтра”, поки одного разу не скажу, що ми розлучилися, — знизала плечима.

— Дуже зріла позиція, знаєте.

Настала незручна тиша, яку переривало тільки дзижчання машинки, яку катав Діма у вітальні. Крити мені було нічим. Я і справді поводилася як дитина — але як зупинити це, гадки не мала.

— Чому ви взагалі з нею дружите?

— З ким? — не відразу зрозуміла я.

— З Мариною.

М’яка усмішка торкнулася моїх губ. Я провела по столу долоньками, зчищаючи невидимий пил зі своїх спогадів. Це було давно. Дуже давно.

— Я тоді тільки прийшла в компанію, — чомусь потаємно тихо сказала я, — і була зовсім-зовсім як кошеня. Ні друзів, ні розуміння що робити. Боргів уже було ого-го, а працювати все не виходило. Те, чого я навчалася в університеті, зовсім не відповідало дійсності.

Володимир розуміюче кивнув і сів зручніше на стільці.

— Марина знайшла мене в туалеті всю заплакану. Я знала, що мене звільнять — на мене страшенно тоді кричало начальство, — я навіть ніяково посміхнулася, — і тоді Марина взяла мене під своє крило.

— Курси вам оплатила чи що? — хмикнув він.

— Навчила всього! — я похитала головою. — Це вона тільки прикидається дурепою, знаєте. Насправді дуже розумна. І грошей тоді позичила. Я, звісно, з першої ж зарплати повернула, і потім працювала й за себе, і за неї.

Я замовкла, а руки раптом самі зупинилися. На душі стало тепло.

— Катю, — Володимир накрив мою долоню своєю, — вона — головний бухгалтер, це її робота все вам пояснювати й навчати. Та і скільки років тому це було? Чи не здається вам, що працюєте за двох ви якось забагато?

Я повільно, але впевнено висмикнула свою руку.

— Ні, друзі пізнаються в біді, — я відрізала і вийшла з кімнати, прикрившись своїми обов’язками няні.

Упевнена, я могла відчути, як Володимир несхвально хитав головою в такт моїм стегнам.