21.2

Зупинити її я не встигла. Марина ураганом влетіла в кімнату і відчинила дверцята шафи. Рожевий пакетик надто заклично стояв там просто по центру на поличці.

Я прибрала його вчора, побоюючись, що незручна ситуація може повторитися. Або ще гірше — що діти почнуть гратися. Сховала від гріха подалі, але робити нічого з ним не планувала. Поки що.

— Уляля! — звісно, Марина одразу ж звернула на нього увагу. — Катю, я і не знала, що ти з розкутих у нас! Або…

У неї округлилися очі, а мені щось раптом різко стало погано. Передчуття таке нехороше закрутилося всередині.

— … у тебе з’явився хлопець?!

Я зблідла. Тепер мені варто змінити ім’я, паспорт, змінити країну і зробити пластичну операцію, бо так просто Марина цього не відпустить. А справжню причину їй теж не поясниш — як уже тут сказати, що мама робить усе можливе й неможливе, щоб я опинилася в Сашиному ліжку?!

Брехати треба переконливо — ах, от що ж за дурна мене смикнула просто кинути пакетик тут! Треба було заховати! Або взагалі викинути?!

— Ні, що ти… — я мляво вичавила із себе.

Заперечення було єдиною працюючою тактикою.

— Значить краш, — упевнено кивнула Марина, — але тобі точно хтось подобається, Катюхо. Взагалі не повірю, що ти таку розпусту купила для себе.

Взагалі це було б правильно. Дівчина почувається зовсім інакше, коли одягає красиву спідню білизну. Нехай цього ніхто не бачить, але спина відразу випрямляється, крила виростають! А якщо ще й підбори, та макіяж…

—… тож не розповідай мені тут, — продовжувала свою тираду Марина, — чи ти найкращій подрузі не довіряєш?!

Я видихнула й посміхнулася. Краще збрехати зараз і потім не мати проблем, ніж намагатися втовкмачити хоч якусь правду.

— У нас нічого серйозного, — я опустила очі, але закохана посмішка все ж таки вибралася назовні, — ми просто спілкуємося і фліртуємо там іноді.

— Але ти б явно хотіла не тільки флірт! — захоплено вигукнула Марина.

Вона взяла мене за обидві руки й посадила на ліжко, вкрадливо слухаючи все, що я говорила.

— Це не важливо, що я б хотіла, якщо в нас однаково нічого не буде.

— А хто він?

Небезпечне запитання, але до нього я вже була готова.

— Ой, та ви не знайомі, ми в кафе зустрілися, — викручувалася я.

— У якому кафе? Ти скажи, може, я знаю! Який він має вигляд? Він багатий?

І ні, Марина не хотіла відбити в мене уявного бойфренда — просто простягала до мене свої щупальця контролю. Вона хотіла знати все про моє життя, і тримати своє слово останнім. Впевнена, що якби такий Містер Х і існував, то зміг би бути зі мною тільки зі схвалення Марини.

І мене це зачіпало й засмучувало.

— Я не хочу про це говорити, — я встала з ліжка.

— Не довіряєш мені? — її очі насторожено блиснули.

Я закусила губу.

— Просто там нема про що говорити, і в нас нічого не буде, — я знизала плечима.

— Запроси його на побачення, — Марина вивудила в мене з кишені телефон і дала мені в руки, — я з ним познайомлюся і там уже вирішимо, буде чи ні.

— Ти ж мені не мама, — я нервово хихикнула.

— Я гірше, — не стала сперечатися моя подруга.

Повідомлення я відправила й навіть продемонструвала його Марині.

— Володимир? — вона загадково зітхнула. — Прямо як нашого водія звуть! Це ж не він?!

— Ні, звісно, — я розсміялася не цілком щиро.

Це справді був номер водія Володимира, з яким мені просто пощастило не мати жодної переписки. Я понадіялася, що він зрозуміє, що повідомлення не справжнє.