Розділ 21. Катя

Весь ранок я наспівувала собі пісню під ніс. Мія полетіла до школи, як зазвичай пропустивши сніданок, Діма до останнього відмовлявся прокидатися в садок, але це було не важливо.

Нічого не здатне мені зіпсувати настрій у цей чудовий день.

Ах… Я мрійливо подивилася на витяжку, поки мішала грибний суп-пюре в каструлі. Мама мала рацію! Шлях до серця чоловіка!

Тобто ні! Я в той же момент стерла посмішку зі свого обличчя. Між нами із Сашею нічого немає. Усього лише легкий, невигадливий флірт для гарного настрою одне одного. Так. Я кивнула собі, знову повернувшись до розміреного помішування.

Саша і я — просто друзі. Але за інших обставин точно б не були ними! Я, здається, тихенько запищала — щоки вкрилися рум’янцем.

Вхідні двері грюкнули, і я поклала ополоник на підставку поруч.

— Сашо, це ти? — я витерла руки об фартух і вийшла в коридор.

Це був не Саша.

— Привіт… — якось не дуже радісно вигукнула я.

— Що обличчя кисле таке? — усміхнулася мені Марина. — Привіт, подружко! Дай обійму!

Її руки обвили мою шию, видавивши майже все повітря з легень. Те, що залишилося, було поглинуте ароматом її терпких парфумів. Дихати було просто неможливо.

— Задушиш… — видавила я.

— Ой, вибач! — Марина розсміялася і відпустила мене, дозволивши повітрю агресивно повернутися в легені.

Я зігнулася до колін у спробах віддихатися.

— Ой ладно тобі, — вона ляснула мене по спині, — я злегка тебе стиснула і все. Як справи? Де діти?

Я віддихалася і випрямилася. Марина, почуваючись абсолютною господинею становища, пройшла на кухню і приземлилася за стіл. Закинула ногу на ногу і відкрила свою сумочку. Вона довго там нишпорилася — занадто як для того, хто приніс лише мініатюрний клатч із собою — і, нарешті, витягнула люстерко, щоби поправити свій макіяж, який бездоганно сидив на ній.

— Мія в школі, Діма — у садочку, — відповіла я пониклим голосом.

Що вона взагалі тут робить? За весь час, що я тут працюю, Марина жодного разу не виявила бажання відвідати дітей. Та про що я — вона навіть і не заїкалася про їхнє існування, ніби їх і не було зовсім. Із чого раптом материнські почуття зараз?

Дізналася про те, що вчора було із Сашею? Але це неможливо. Саша б не став їй говорити — а більше й нікому. Та й не те щоб там було щось більше двох ввічливих фраз із натяком.

— Чудово, — задоволено промовила дівчина, зачинила люстерко й кинула його у свою сумочку, після чого грайливо повела плечиком, — тоді ми можемо поспілкуватися як у старі добрі часи.

— Я не впевнена, що можу…

— Катю, — голос Марини звучав повільно й навіть розслаблено, але я чула приховану погрозу за цим, — ти все ще працюєш бухгалтером, і я — твоя начальниця. Цей твій… — вона обвела пальцем будинок, —… підробіток забирає занадто багато ресурсів. Може тебе… звільнити з позиції бухгалтера? Раз ти тепер няня?

Я сторопіла. Очі розширилися від нерозуміння. Чому вона мені погрожує? Що я зробила?

— Та жартую я, — розреготалася Марина, — бачила б ти себе! Стану я звільняти свою найкращу подругу? Те ж мені! Але розвіятися тобі треба, дівчинка моя, схожа на чучундру. Поїхали на шопінг!

Я скоса глянула на конспекти, до яких я сьогодні так і не доторкнулася — була надто зайнята думками про Сашу, і зосередитися не могла абсолютно. Але сперечатися з Мариною було безглуздо.

— Гаразд, але тільки на годинку, — серйозно пригрозила я пальчиком. — Мені вчитися треба!

— Так-так! — мрійливо промовила Марина й пішла в напрямку моєї кімнати.

Гостьова-то тут була всього одна.

— Тож, що ти сьогодні одягнеш…

Зупинити її я не встигла. Марина ураганом влетіла в кімнату і відчинила дверцята шафи. Рожевий пакетик надто заклично стояв там просто по центру на поличці.

Я прибрала його вчора, побоюючись, що незручна ситуація може повторитися. Або ще гірше — що діти почнуть гратися. Сховала від гріха подалі, але робити нічого з ним не планувала. Поки що.

— Уляля! — звісно, Марина одразу ж звернула на нього увагу. — Катю, я і не знала, що ти з розкутих у нас! Або…

У неї округлилися очі, а мені щось раптом різко стало погано. Передчуття таке нехороше закрутилося всередині.

—… у тебе з’явився хлопець?!

Я зблідла. Тепер мені варто змінити ім’я, паспорт, змінити країну і зробити пластичну операцію, бо так просто Марина цього не відпустить. А справжню причину їй теж не поясниш — як уже тут сказати, що мама робить усе можливе й неможливе, щоб я опинилася в Сашиному ліжку?!

Брехати треба переконливо — ах, от що ж за дурна мене смикнула просто кинути пакетик тут! Треба було заховати! Або взагалі викинути?!

— Ні, що ти… — я мляво вичавила із себе.

Заперечення було єдиною працюючою тактикою.

— Значить краш, — упевнено кивнула Марина, — але тобі точно хтось подобається, Катюхо. Взагалі не повірю, що ти таку розпусту купила для себе.