Розділ 20. Саша

Повідомлення Каті змусило мене напружитися. Вона, звісно, мала право бачитися з мамою — ще й такою вольовою, що Марину за вуха ледь не тягала. Але дуже б хотілося, щоб ці зустрічі все ж таки відбувалися за межами мого будинку.

Не люблю я, коли малознайомі люди ходять у мене по власності. Там я відпочиваю від усього світу, там я наодинці із собою. І тільки обрані люди можуть перебувати на цьому острові тиші та спокою.

Дивно, але тепер, коли Марини не бувало в домі — мені стало набагато приємніше туди повертатися.

Увечері я попросив Володимира зупинити машину біля поста охорони й посигналити, щоб до нас вийшли. Ілля Львович, той самий неймовірний охоронець, несміливим кроком наблизився до мого вікна.

— Добрий вечір, Олександре Євгеновичу, у вас усе гаразд, ви щось хотіли? — протараторив він.

Хотів. Перевірити його на чесність.

— До нас приходив хтось сьогодні? — запитав я, кинувши побіжний погляд на охоронця.

Той пом’явся, пом’явся, губу навіть закусив, і раптом негативно помахав головою.

— Ніяк ні, Олександре Євгеновичу!

Фіаско й засунуті штори. Зал реве в позитивному сенсі цього слова. Я впустив голову на руку і втомлено потер перенісся. Але вирішив дати чоловіку ще шанс.

— Точно? — крадькома запитав я.

— Точно! — уже сміливіше додав він.

Мабуть, совість заїла за те, що не так давно на Катю наговорив. Настільки, що він тепер і в цілком звичайних ситуаціях готовий був її прикривати. Ну чи не сюрреалізм?

— Ілля Львович, я ж можу й начальству твоєму зателефонувати, яке мені вірою і правдою майже десять років служить. І сказати, що ти то на моїх працівників наговорюєш, то — навпаки, — і суворо так подивився на нього.

Охоронець знітився і видихнув.

— Катя сказала, що ви в курсі, — буркнув він, — що до неї мама її приходила.

— В курсі, — я усміхнувся, — але більше не бреши мені. Ще раз збрешеш і точно звільню, зрозумів?

— Так, сере! Тобто, пане! Тобто, дякую, Олександре Євгеновичу! — і навіть руку до порожньої своєї голівоньки приклав.

У всіх сенсах порожньої.

Я посміявся і махнув Володимиру, щоб в’їжджав всередине. Ілля, сподіваюся, засвоїв урок. Я людей звільняти до остраху не любив. У моїх колах це було нормою. Поганий сервіс — другого шансу не буде. А я ось ставився з розумінням.

Сам пам’ятав, як мама видраювала підлогу в ресторані, бо комусь із відвідувачів не сподобалося, як вона обслуговувала їх офіціанткою. Її тоді не звільнили, але понизили. І мама зірвала собі спину на тій роботі.

В офісі із цим було важче.

Хороша людина — не професія, на жаль. І я, скрегочучи зубами, скорочував тих, хто занадто багато поїдав ресурсів компанії. Потім, щоправда, намагався їм допомагати.

Ліза знала по іменах усіх тих, кого в нас звільнили. І тримала в курсі, якщо справи в них йшли зовсім кепсько.

З такими думками я і повернувся додому, де стояв приголомшливий аромат домашньої кухні. Від захвату я навіть очі заплющив.

— Сашо, це ти? — вийшла в коридор стурбована Катя.

Я подивився на неї з побожним захопленням.

— Так, — навіть усміхнувся, — пахне так смачно, що я готовий померти просто тут.

— Не треба, проходь, — розсміялася вона дзвінким дзвіночком і повела на кухню.

Я сів за звичний мені барний стілець недалеко від плити — ми з Катею тут частіше їли, ніж за обіднім столом. Як раптом дещо привернуло мою увагу. Те, чого тут точно не було вранці.

Маленький рожевий пакетик.

— Що це? — я насупився і потягнувся рукою всередину. — Це точно не моє, Катю, давно це тут?

Дівчина, яка до цього шаруділа чимось біля плити, обернулася і не просто налетіла кинулася в мій бік. Однією рукою вона схопилася за стіл, другою потягнулася до мене, але було надто пізно.

— Не діставай! — крикнула дівчина.

— Що таке? — я пустотливо хмикнув. — Не переживай, навряд чи я побачу щось, чого не…

Я хотів сказати «бачив». Щось, чого я не бачив — ось тільки моя фантазія сама домалювала всі відсутні лінії. У руках я тримав мереживну білизну, у якій Катя б мала чарівний вигляд. Її від природи трохи засмагла шкіра ідеально б відтіняла червону тканину, яка б грайливо прикривала найінтимніші частини тіла.

Або грайливо зісковзувала — за належної сили рук інших осіб.

Я прокашлявся і відчув, як у деяких місцях стало дещо некомфортно. Швидко поклав спідню білизну назад.

— Вибач, я… — Що? Не знав? Знав же! Катя не просто так крикнула! Але ні, мене цікавість смикнула!

— Усе гаразд! — червона, як помідор, Катя вирвала в мене з рук пакетик і полетіла в бік своєї спальні.

Я не витримав і подивився їй услід. Чи то залишки хтивого розуму малювали картинки, чи то моя уява занадто явно уявила тіло дівчини, але я практично на власні очі побачив її в цій білизні.