19.2

Незважаючи на наші певні розбіжності з охоронцем, мені все ж таки довелося з ним погодитися і пустити маму всередину. Дітей не було, вона прийшла провідати тільки мене — та й Сашу я заздалегідь теж попередила, що в мене стався несподіваний візит.

Саша довго не відповідав на повідомлення, але потім прийшло лаконічне «ок». Я понадіялася, що це було позитивне «ок», а не вимушене.

— Мамо, я тут працюю! — накинулася я на неї, щойно мама, задоволена як слон, переступила поріг будинку.

— Ой, не розказуй, діти на навчанні зараз, — відмахнулася вона, скинула взуття і пройшла на кухню, тягнучи за собою дві величезні торби.

Про це теж її треба б запитати.

— Я теж дуже хотіла б повчитися! — благала, показуючи розкладені зошити на столі й увімкнене відео на ноутбуці.

Але хто мене слухатиме!

— Ну й учися! — цілком вагомо заявила мама й поставила торбу на обідній стіл — трохи подалі від того, за яким я сиділа до цього. — Я сама тут впораюся.

— Впораєшся із чим? — стомлено запитала я.

— З борщиком, звісно.

Я як стояла, так і сіла назад на свій стілець. Бо в цих величезних торбах мама приволокла дві величезні каструлі — одну з борщем, іншу з рагу. А з другого пакета дістала ще коробочку зі штруделем чи якимось солодким пирогом — видно майже не було, але запах стояв приголомшливий.

Було тільки одне «але».

— Навіщо? — щиро запитала я, роздивляючись усі ці страви.

— Ситий мужик — задоволений мужик, — відрізала мама, — всього-то тебе вчити треба, Катю! Ти хочеш до нього в ліжко чи ні?!

Я вся почервоніла.

— Мамо! — зашипіла я на неї. — Ми самі розберемося із Сашею! Він просто мій бос, і я сиджу з його дітьми!

— Ага, і речі він допомагає тобі перевозити — аж кинувся до нас після своєї роботи, — хитро усміхнулася мама.

— Бо його колишня дружина забарикадувала двері.

— Ну… може, не так уже вона їх і забарикадувала, — мама посміхнулася, як кіт, що наївся сметани, а господарі й не помітили, — висновок інший. Він — хороший, багатий і красивий. Такими не розкидаються. Вибрав собі кікімору, так хоч…

— Мамо! Марина — моя подруга! — від обурення я навіть встала з-за столу.

Але мамі було, звісно, байдуже. Вона продовжувала поратися по дому — каструлі розставила зручніше, штрудель відправила до холодильника й поскаржилася, що не взяла із собою сметану — у Саші її не виявилося. А борщ без сметани як… Загалом, несмачний він.

— Нехай дорогою з роботи купить, — діловито додала вона.

І тут на своє щастя чи жах — або все разом — я побачила маленький рожевий пакетик, який точно належав мамі, але який вона ще не відкривала. Він був не тих розмірів, щоб упакувати туди судочки з їжею. Може цукерки?

— Що це? — запитала я, тицьнувши в рожевий пакетик.

— О, — мені навіть стало страшно від того, як щасливо засвітилося обличчя мами, — це тобі подаруночок. Після їжі, так би мовити. На десерт.

Я боязко встала зі стільця і підійшла ближче.

У пакетику була спідня білизна. Червоне мереживо перепліталося в якихось квіткових візерунках, з’єднуючи радше дві мотузочки, ніж повноцінний одяг. Це була не просто спідня білизна — вона була кричуще відвертою.

Я почервоніла до кольору буряка, на якому мама зробила борщ.

_________________________

Ну звісно ж мама й про це поклопотала))) Але чи здогадуєтесь ви, що саме я приготувала для нашої парочки в наступну проду?))

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!

Завжди ваша,
Амелі Фльор