Розділ 19. Катя

Я сильно переживала за дівчинку, але не стала турбувати Сашу даремно. Рано ж ще робити висновки. Ось через кілька шкільних днів буде видно.

А Діма продовжував весь час лежати на підлозі та гратися зі своїми машинками. Ангел, а не дитина.

Уранці Мія продовжувала своє голодування, гордо заявивши, що не голодна.

— Тобі потрібні будуть сили в школі, — похитав головою Саша.

Він сидів за обіднім столом і попивав міцно зварену каву. Від сніданку, втім, теж відмовився. Яблуко не так уже й далеко впало від яблуні.

— От у школі й поїм, — буркнула Мія, — Катю, загорни мені чого-небудь!

— Будь ласка, — насупився Сашко.

— Чого?

— Просити дорослих потрібно, додаючи слово «будь ласка». Катя взагалі не зобов’язана це робити, тож мінімум, що ти можеш зробити, — бути ввічливою.

Мія тільки фиркнула, але видавила із себе «чарівне слово» під гнітом татового погляду. Я ніжно посміхнулася.

— Мені не складно, — зауважила я, звертаючись уже до Саші.

— І все ж ні, — він похитав головою, — треба б нам найняти когось тобі на допомогу.

Узагалі в будинок приходила прибиральниця — Мар’яна Іванівна — але до їжі вона не торкалася. Лише чемно посміхалася мені, вимивала хату і йшла геть.

— Дурниці, — я знизала плечима, — мені ж не складно! Особливо тепер, коли діти будуть пів дня на заняттях.

— Тату, а мені обов’язково до школи? — від моїх слів Мія поникла.

— Так, донечко, обов’язково. Ти із самого ранку вирішила характер показати?

— Та справа не в цьому! — Мія грюкнула по столу. — Я просто!…

— Марш у машину, — холодно відрізав Саша, — не хочеш снідати — не питання. Але суперечки в цьому будинку під забороною.

— Але, тату…

— У машину, — сухо повторив чоловік, і розблокував телефон.

Він за ним зовсім не ховався — робота змушувала постійно перевіряти обстановку й читати новини у світі, навіть найнезначніші. Просто саме в той момент це виглядало занадто… жорстко. Адже він навіть не спробував її вислухати.

Але це було точно не моє місце коментувати батьківську опіку мого боса. Двічі боса.

— Піду одягну Діму, — кинула я і вийшла з кімнати, не бажаючи хоч якось висловити своє справжнє ставлення до ситуації.

Може, потім? Коли Саша одного разу повернеться з роботи, буде задоволений — я його нагодую заздалегідь… Важке зітхання зірвалося з губ. Я звучу вже прямо як моя мама.

Дітей відвозив по заняттях Саша — точніше сказати, Володимир, який був на сім’ю лише один, тому в мене видалася зайва хвилинка повторити матеріал із купленого курсу.

Я вже вчилася тут кілька днів, і ментори нас не щадили. Завалювали завданнями, теорією, закликали постійно стежити за новинами — прямо як Саша за сніданком. Я намагалася запам’ятати все.

— Вплив агрокультури на зростання цін… — прочитала записаний матеріал з останньої лекції. — Ну тут же зрозуміло, який вплив! Якщо їжа є, то ціни стабільні, якщо ні — підвищуються. Чесне слово, не треба ж прямо все так розжовувати!

Не встигла я остаточно насолодитися власним бурчанням, як у двері подзвонили. У мене в роті з’явилося неприємне відчуття дежавю.

— Хто там? — запитала, цього разу не відчиняючи дверей.

— Катю, це я! Добрий день! Ілля Львович!

— Телефонуйте Олександру, Ілля Львович, — фиркнула я і вивудила телефон із задньої кишені.

Швидко написала Саші повідомлення: «Прийшов охоронець, той самий — Ілля Львович». З’явилася галочка відправленого.

— Та це ж і не до дітей! І не в дім навіть! Це ваша мама!

Я насупилася і дописала: «Хоча може, це до мене». Відчинила двері охоронцеві й окинула його прискіпливим поглядом.

— Із чого ви взяли, що це саме моя мама?

— Вона назвалася так, — упевнено кивнув охоронець, — Ірина Вікторівна.

— І я маю вірити вам після того, як ви збрехали моєму босові? — і руки схрестила показово так. — Ви сказали, що це я дала дозвіл впустити Маргариту Павлівну! Хоча я вам чітко сказала, що Саша проти!

Охоронець зовсім знітився і повісив голову. Рукою почухав задню частину шиї.

— Катю, пробачте, я — новенький і зовсім розгубився. Побоявся, що мене звільнять…

— Ах, тобто що мене звільнять ви не побоялися! — від злості я навіть ногою тупнула.

— Пробачте, це було нерозумно з мого боку, — Ілля уважно вивчав мене, — цього більше не повториться. Якщо не вірите, то можете пройти зі мною на охоронний пункт — побачите там свою маму.

— Є куди більш сучасні шляхи перевірки вас… на вошивість, — і поглядом його окинула недобрим таким.

А сама набрала маму.

— Алло? — я продовжувала пиляти поглядом Іллю. — Мамо, ти вдома? Ага… А навіщо ти сюди приїхала?

_________________________